Станом на початок березня 2026 року процес повернення жителів Чернігівщини з російського полону триває. Приміром, 6 березня відбувся обмін, під час якого додому повернулося 9 жителів.
Разючі цифри про перебування в російському полоні українських цивільних громадян отримала голова Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова. Їх 1887! І 25 – жителі Чернігівщини, яких вивезено з окупованих територій ще у 2022 році. Цифра може бути значно більшою.
Відомо, що людей спочатку доправляли в Курську область, а затим розподіляли по тюрмах, слідчих ізоляторах по всій території РФ. Насамперед затримували ветеранів АТО і колишніх співробітників поліції, посадових осіб виконавчої і самоврядної гілок влади, громадських активістів. Нашого земляка Євгена Петліца затримали 26 березня 2022 р. між селами Стара Рудня і Петрівка. Разом з ним був Олександр Кольцин, якого також ув’язнили і вивезли в невідомому напрямку. Їхні дружини Галина й Світлана досі достеменно не знають справжньої ситуації, в якій перебувають чоловіки, не знають деталей утримання, місць знаходження. Ті куці звістки, які жінки мають, дуже невтішні і далеко не повні.
А про долю Анатолія Сірого – взагалі тиша. З короткої розмови з дружиною Анатолія Олександровича Оленою Анатоліївною (не спала після неї цілу ніч, прокручуючи в голові весь той біль, смуток, що знову свіжим струменем врізався в душі, кожен нерв тіла), уявляла Анатолія Олександровича живим, енергійним, переповненим ідеями, мріями робити життя старостату кращим, згадувала його виступи на сесіях і виконкомах міськради, те, як організовував дні села, спортивним рухом переймався, як перед полоном у березні 2022 р. вийшов з односельцями перепиняти рух ворожої колони. Власне, за це його й схопили, за це й поділи невідомо де.
Десятки впливових організацій обійшла, об’їхала Олена Анатоліївна в пошуках хоч якихось вістей про свого коханого, дісталася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, до офісу Президента, ще до багатьох чиновників різних рівнів, але не від кого конкретної відповіді про долю й місцеперебування чоловіка не дізналася.
Сказала, що не зверталася лише до космічних планет, а без них – всюди й не лише в Україні – у світі. Розповідала, як навіть до Папи Римського намагалася звертатися.
Час летить із шаленою швидкістю, несучи у Нові Боровичі нові виклики, нові випробування. Бачить нині Олена Анатоліївна згорьовані очі своєї колежанки – вчительки Олени Лобур – у неї синок нещодавно загинув на фронті і похований на Алеї Героїв у центрі села, бачить і відчуває тугу й страшний стан розбитого материнського серця і просить небо послати і їй хоч якусь звістку про долю чоловіка. Невідомість, різні варіанти й домисли того, де він, як він, що з ним, - страшніші всього найстрашнішого, що можна уявити, відчути. Крім того, статус «безвісти зниклого чоловіка» не дає їй ніяких правових гарантій на пільги, конкретну підтримку. У своєму горі пані Олена продовжує лишатися одна.
У інформаційному вакуумі, який утворився навколо її чоловіка, залишається тільки одне: вірити, що Господь змилостивиться і поверне додому незамінного господаря, батька двох гарних синів. Євген з Анатолієм також солідарні з мамою, підтримують її, як можуть – і на відстані з Києва, і коли бувають вдома у рідних Нових Боровичах.
- Я стала кардинально іншою, багато чого переоцінила, переосмислила, але не втратила і ніколи не позбудуся віри в те, що мій Анатолій живий, що після зникнення, моїх страждань повернеться в наш дім, у свою сім’ю, до свого села, якому сповна себе присвячував, - казала мені в слухавку Олена Анатоліївна. І додала, що весільну обручку з руки навіть гадки не мала знімати...
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий