Життя вдалося

Біографія 78-річного петровлянина Євгена Івановича Ільченка багата як на драматичні, так і на веселі моменти. Народився у великому (до війни там було 3 колгоспи) селі Іржавець Ічнянського району.

- Коли почалася війна, мені виповнилося 6 років, - розповідає ветеран. – Пам’ятаю: усі люди були у паніці. Ходили чутки, що у німців на головах ростуть роги і вони знищують усіх підряд.
Не викреслити з пам’яті й інше: як на другий день війни почалася мобілізація. Сльози, крики, біль, печаль – про це дуже важко згадувати. Над нашим селом щодня пролітали радянські дводвигунові літаки – на захід. Поверталось їх набагато менше. Але найстрашніше було попереду. Більше 200 моїх односельців не повернулися з війни. В їх числі – мій батько. Лейтенант Іван Демидович. Нас п’ятьох виховувала тільки мати – Горпина Трохимівна. Перед її світлим образом я до свого останнього дня низько схилятиму голову.
… У 1943-му, коли відступали німці, біля нашого села був великий бій. Згоріло майно цілого колгоспу. На нашому городі залишився підбитий німецький танк і дві машини. За селом упала бомба. На тому місці ще довго залишалось велике заглиблення в землі. Ми всією родиною ховалися у земляному погребі.
Коли все затихло, я знайшов на вулиці біля мостика дві гранати. Старший брат їх у мене відібрав, почав їх розбирати разом із сусідом. Одна з гранат розірвалася. Брату відірвало 4 пальці на руці, вибило око, а сусіда вбило.
Пам’ятаю післявоєнну розруху, злидні, важку сільську працю – і в колгоспі, і вдома. І – поруч з цими важкими спогадами – інші: про студентські роки в Ніжинському сільськогосподарському технікумі.
Далі – з 1954 по 1957-й – служба в армії. Вона проходила в Москві - в окремому танковому батальйоні. Після закінчення навчальної школи був інструктором з водіння та стрільби з танка.
Після демобілізації влаштувався працювати в нафтогазрозвідку.
У 1960-му одружився. Дружину звати Любов Прокопівна. Вона з села Тупівка, що на Ічнянщині. Через два роки у нас народилася Алла.
Все було спокійно і розмірено. Поворот у житті стався в 1969 році, коли після курсів підвищення кваліфікації мені запропонували поїхати працювати в Німеччину – навчати німців працювати на нашому буровому обладнанні глибокого (до 7 км) буріння. Пропозиція хороша, якби не одне «але». На роботу можна було їхати, тільки маючи партійний квиток. А щоб вступити в КПРС, треба було пройти кандидатський стаж – 1 рік. Довелося хитрувати. Кандидатський стаж я «пройшов» у ресторані за один вечір. На ранок я вже був комуністом.
І ось настав час від’їзду. Я, дружина та донька залишали нашу засніжену Батьківщину. Нове життя почалося. У ньому все було іншим. Починаючи з вигляду за вікном (запам’яталися Вісла і Варшава у вранішньому тумані – вони пропливали перед очима, як кадри фільму).
Тільки доба відділяла нас від Батьківщини, а здавалося, що минуло кілька місяців. Я думав про Німеччину, про батька, який торував сюди дорогу у війну і загинув десь у цих краях.
… У Берліні нам дали житло, автомобіль і виділили перекладача. Ним був колишній воєнний льотчик, фронтовик. Його літак збили під Києвом, він потрапив у полон, де й навчився розмовляти російською.
З 1969 по 1972-й ми дослідили всю територію східної Німеччини. На буровій працювало 37 людей у 3 зміни. За цей час я побував у різних місцях, багато чого побачив. Та особливо запам’яталася екскурсія по Берліну – до Брандербургських воріт мимо стін, вищерблених осколками та кулями. Досі моє ставлення до Берліна неоднозначне.
Тут у нас народився син Сергій. Донька Алла ходила в школу військового гарнізону.
У 1972-му ми повернулися на Батьківщину. (За новими турботами я забув стати на партійний облік – так закінчилось моє життя як комуніста).
До самої пенсії працював машиністом бурового обладнання Миргордської експедиції глибокого буріння. Часто змінював місце помешкання: Петрівка – 15-е на рахунку.
Виховали з дружиною двох дітей. Уже відзначили золоте весілля.
Донька працює вчителем у Петрівці. Син – у депо.
Дочекалися онуків. Життя вдалося – як вдається воно у кожного, хто навчився долати труднощі і з оптимізмом зустрічати кожний новий день.
Георгій ЛЕПНЮК
На знімках: Євген Ільченко в різні періоди його життя.
Фото автора та з сімейного альбому Є.І.Ільченка