Жовідь.Спогади.

Сіверський край оспіваний в легендах і піснях. Місто твоє, Новгород-Сіверський, надихає нести оновлення життя, як князь Ігор, вирушаючи в похід на половців, як початок звільнення Чернігівщини від ворога.…3 вересня 1943 року війська лівого крила Центрального фронту вийшли південніше Новгорода-Сіверського і почали розгортати наступ на південно-західному напрямку вздовж берега Десни, з боями рухались до річки Снов.
На війні були складні ситуації, коли врятувати становище могли тільки досвід, влада і воля командира. І якщо для цього доводилося особисто піднімати людей в атаку – значить, так було необхідно. Іншого виходу не існувало. Такими були в 744-му стрілецькому полку 149 СД 65-ої армії майор Г.Д.Вишневський, ст. лейтенант Г.П. Мигилко, мол. сержант Т. Ямалтиков, С.Євченко, сержант Г.Я.Гришин. Ставилось завдання - прорвати оборону ворога в с.Жовідь та Піщанці у взаємодії з сусідами і розвинути наступ у західному напрямку до Городні через села Здрягівка, Полісся, Бутівка. На передньому краї німців – Снов, за нею чітко налагоджені спостережні пости, управління мінометним і артилерійським вогнем. Перед селом, на «Березівці», - окопи, порослі травою. З правого боку, понад річкою, до кінця села, на захід – пости, а в двох лісках - окопи повного профілю. У селі – міномет на подвір`ї П.І.Кручко, кулемет – на даху В.Сіллера.
Ворог не зводив очей з річки. Як тільки помічався якийсь рух, одразу відкривався вогонь. Щоб приховати підготовку до наступу, доводилося працювати вночі. Серед солдатів ходила легенда про хоробрість і витривалість, батьківську простоту, безкорисливість командира полку майора Григорія Вишневського. Питанням розвідки у смузі наступу він надавав величезного значення.
Жовідь була окупована ворогом 28 серпня 1941 року. Але люди не корились. Знаходили спосіб і час, щоб допомогти партизанам. Такими були сім`я Юрченків, Петро Мозговий. Олексій Шеремет, Павло Ступич, Олександр Ступич, Максим Марухленко з сином Володимиром з Піщанки та Жоведі. Майже у кожному селі району діяли зв`язківці, які повідомляли про всі події та розташування ворожих частин, щоб допомогти радянським військам. Таким був у Жоведі Павло Ступич. Його допомога стала вчасною як для розвідників, так і для форсування Снові. За день перед цим Олександр Ступич та Максим Марухленко з сином на човнах доставили ліс для переправи, зброю і солдат. У поспіху, під обстрілом Сашко впустив бінокль Григорія Вишневського. Про цей прикрий випадок розповів тільки Володимиру Клименку після війни, з якої повернувся без ноги…
Вороги відступали. Але звідки міг знати Павло Ступич, скільки їх знаходилося в селі? В ніч перед наступом налізло багато. Жовідяни чекали звільнення, бажаного, як сходу сонечка. Чекали й гинули. Перебігаючи з хати до хліва, були убиті Єфросинія Кручко з дочкою Галиною, Параска Безбородько, Варвара Шеремет. Кулеметник, що стріляв з хати Сіллера по визволителях, за день перед наступом приходив просити їсти в матері В.Т.Лойченко і говорив, що Гітлеру капут, щоб ховалися, а в нього самого вдома двоє дітей. Під час бою його вбили багнетами червоноармійці.
Стрілецький батальйон під командуванням Г.Вишневського зайняв вихідне положення для атаки в ніч на 23 вересня. Для атаки підвів Володимир Марухленко підрозділ мол. сержанта Темира Ямалтикова, який мав завдання зайти в тил ворога на «Березівці», до окопів і в перші хвилини бою знищити його. Рота ст. лейтенанта Григорія Мигилика мала окреме завдання – вийти понад Галим болотом до річки Жовідь, простувати понад берегом і з розвідкою, боєм, знімаючи сторожові пости, вибити ворога з окопів у лісках. Дійти так у кінець села й перекрити відхід нищівним вогнем. Цей підрозділ вів Максим Марухленко. Роту мол.сержанта Степана Євченка підвів до атаки Павло Ступич до вулиці Дубровка, а потім до с.Піщанка – підрозділ сержанта Григорія Гришина.
Битва за звільнення почалась о 4-й ранку. Трава, вмита холодною росою, стишувала ходу бійців. Обриси дерев, хат... Тиша панувала цілковита, ніби все вимерло цієї ночі. Багатоголосе ранкове «Ура-а-а!», як удар грому покотилося до лісу. Звідки почалося форсування річки. Відлуння передалося на село, проникло до серця ворога, що дрімав в окопах. Відчувши небезпеку, мадяри відкрили безладну стрілянину. Вже до села по городах бігли червоноармійці, падали. На городі Олександар Шеремета був смертельно поранений Григорій Вишневський. Гупав міномет з двору Петра Кручка, почулись артилерійські постріли в селі, а з села до річки строчив завзято кулемет з даху В.Сіллера. Горіли хати по вулиці Річній, чулося відлуння пострілів, кулеметних черг. Підрозділ молодшого сержанта Темира Ямалтикова встиг своєчасно, перебивши ворога в окопах. Микола Кручко розповів: «Коли загорівся дах хати, ворог перестав вести мінометний вогонь, який не дошкуляв наступаючим. У хаті було повно мадяр, навіть поранені. Всі з криком тікали, й на вулиці були перебиті. Рота Степана Євченка очистила «Дубровку» без втрат, своєчасно знявши пости. Підрозділ сержанта Григорія Гришина наскочив на сторожовий пост мадяр, була перестрілка – ворог тікав і був перебитий. Полягло і наших 10 воїнів. Роту старшого лейтенанта Григорія Мигилика біля річки, де був перший лісок, виявив сторожовий пост. Почався бій. Ще до цього рота розділилася, й дві групи попрямували в обхід. Зайшовши з тилу,знищили ворога. Під час бою був поранений в груди Максим Марухленко. Після визволення його везли в лікарню, проте по дорозі він помер.
Біля другого ліска були покинуті окопи, але незабаром – знову ворог. Коротка перестрілка, під час якої була вбита мама Віри Турок, яка сиділа в хаті коло вікна. Знову рота розділилась. Один підрозділ вирушив до дороги, яка прямувала на Полісся, щоб перекрити відхід ворога. Другий – пробирався по городу Клименка до колгоспної бригади.
Червоноармійцями очищалося село, хати горіли, ворог тікав. По Річній вулиці, за церквою, ворога вже не було, настала тиша. Німців це здивувало, вирішили перевірити хати від бригади, заходили до кожного двору. Знову почалася перестрілка. Ось хата Якова Мозгового. У двір зайшло четверо червоноармійців. За ними спішно –німці. Старий спокійно сів на лавочку. Питають: «Есть кто?» Минович відповів: «Нема-а нікого…» Який відчайдух! Дізналися б – розстріляли. Ті фашисти, що перевірили двори, загубили не один десяток солдат, які на той час втратили безпечність. А далі спогади Володимира Клименка: «Перед ранком ми не спали з мамою і сиділи в куточку першої кімнати. Почулось : «Ура!». Німці, що спали покотом у другій кімнаті, сполошились, стали вибігати й заспішили на бригаду, запрягали коней. На кожен віз набивалось повно й тікали з села на Полісся. А червоноармійці рухались по городу до нашої хати, розбіглись по саду. Двоє з них підійшли до хати, відкрили двері й запитали: «Хто тут є?» У цю мить черга німця прошила їх, і вони замертво впали. Почалася перестрілка за хатою, в саду, на вулиці. В бригаді. Німці з вулиці через вікно кинули гранату. Вибухом вирвало двері, розірвало підлогу, висадило вікна. Дихати нам не було чим – вискочили з хати й попадали коло солдат. Кругом стрілянина – пробігали наші й німці. Потім з мамою вийшли на вулицю. На дорозі, як іти в бригаду, помирав радянський солдат, просив пити. Я йому дав води. Жадібно пив і стогнав. До заходу сонця він помер. Так часто мене жаль бере, що не зміг узнати тоді, хто він. 24 вересня 1943 року жовідяни ховали в братській могилі визволителів за церквою, коло річки». В боях за село Жовідь та Піщанка загинуло більше 80-ти воїнів, і з ними їх командир – майор Григорій Вишневський. Під час визволення села загинуло 11 беззахисних жовідян. Спалено 24 хати. У жовідян і досі живе звичай згадувати про війну, окупацію, обговорювати сьогодення. Велика Вітчизняна війна залишається великою душевною раною не тільки в серцях ветеранів, а й людей повоєнних поколінь. Ми не маємо права забувати, якою ціною була завойована перемога.
Іду в подумках до річки, звертаюсь до трав: «Чого ховаєте стежки й роки? Пам`ять жива ще! А в безсмерті бачиться героїзм, оспіваний у піснях. Трави шумлять на полі перед селом, по якому, схилившись бігли в атаці. Сідаю на траву і довірливо торкаюсь тиші, бачу просінь небес. Це роблю, щоб забути про війну, щоб не снилось босе дитинство, голод і холод.
Петро АЛІМЕНКО, с.Жовідь