Саме в День Перемоги над фашистськими загарбниками ми розуміємо, що наша країна переживала не прості часи. Ми згадуємо події тих трагічних днів, адже не забуваючи минулого, ми повинні думати про день завтрашній.
…Коли через Жовідь пройшли частини регулярної Армії Українського фронту, село очистили від німецьких прислужників. Село тужило, зоставшись без трударів, повертало уцілілих поранених коней на заміну для фронту. Працювати стали колективно, волами орючи землю. Якось зразу виросло, народившись для Перемоги, слово «ТРЕБА». Працювали так, щоб подати все на передову, де в двобої кувалась Перемога, де в кровопролитних боях гинули чоловіки, сини, батьки… Приходили похоронки і болем та мукою осідали в серцях жовідчан. Але колгоспники не втрачали надію на мирне життя і продовжували віддавати на озброєння, на відбудову народного господарства країни свої копійчані зарплати. З власного господарства здавалось безкоштовно державі 360 л молока, 90 яєць, 30 кг м’яса, велась підписка на газети і журнали. Учні під час війни вчилися в двох приміщеннях: Оришкіній початковій школі та будинку Софії Ренчицької. (Під час окупації там проживали мадяри і тримали коней.) В 1940-41 роках в селі навчалося 270 учнів, працювало 12 учителів. У селі знаходився медпункт, пологовий будинок, працювало 3 медсестри, у сільському клубі була бібліотека.
Перемога на фронтах запалювала радянських людей на нові трудові подвиги. У 1944 році посівні площі країни збільшилися майже на 16 млн. га у порівнянні з 43-роком. Більше було хліба, зросло поголів’я, але становище в сільському господарстві залишалося тяжким. У газеті №6 «Колгоспне життя» від 10 червня 1944 року опубліковане весняне рішення Ради народних комісарів СРСР і Центрального комітету ВКП (б) про підвищення для колгоспників обов’язкового мінімуму трудоднів. На Україні цей «мінімум» складав – 120 днів. До того ж облвиконкомам надали право підвищувати норму «в разі необхідності» на 20%. Для дітей колгоспників (віком від 12 до 16 років) обв`язковий «мінімум» зводився до 50 трудоднів на рік. «Я в кінці 40-х років, працюючи в колгоспі, не знав про цей мінімум, але його виконував на канікулах, як навчався в школі, - говорить Микола Олексійович Лобуренко, який в останні роки перед виходом на пенсію трудився бригадиром у колгоспі. - Мені подобалося волочити посіяне. Попереду йдуть діди-сівачі, а ми за ними волочимо кіньми, підганяючи їх у роботі. Часто доводилося гнути спини на рівні з дорослими від світанку до сутінків. У нашій бригаді не було таких, щоб не виконували необхідної кількості трудоднів.»
У бойовому строю разом із селянами й робітниками йшла радянська інтелігенція. Успішно розвивалась наукова і конструкторська думка. В 1944 році фронт одержав нові потужні гармати, прекрасні танки, нові типи літаків. Радянські медики добилися небувалих успіхів у лікуванні поранених воїнів. Майже три чверті з них після госпіталів поверталися на фронт. На визволеній від фашистських загарбників території уряд розв’язував невідкладні завдання. Разом з наступаючими військами рухались оперативні групи, які негайно приступали до відновлення партійного, господарського і культурного життя країни.
При відступі й під час бою в селі згоріло 24 двори, хліви, гумна, де розміщувалися бригади. Ще й зараз стоїть вціліла хата Василя Марухленка, пошарпана осколками від снарядів. Жовідь і Піщанка чекали повернення своїх жителів з війни. Відбудовували й лагодили все, що могли. На жаль, до цеглинки розібрали фундамент з лікарні Софії Ренчицької (а в Піщанці, такий же, рідного її дядька й досі ціленький). У цей важкий час у селі жили самі вдови та діти. Вони не показували на очах сльози, співали, ідучи на роботу. Минув час, і юні дівчата стали красунями, чаруючи чоловіків, відроджуючи своє село. Відновлення економіки визволеної радянської землі стали всенародною справою. Ще йшли бої за визволення України, Білорусії, Естонії, а вже успішно розв`язувалися першочергові завдання – відбудова південної вугільно-металургійної бази. На початку 45-го року на Донбасі працювало три чверті шахт, що діяли до війни, ожили металургійні й машинобудівні заводи півдня, піднімався Дніпрогес. На кінець війни було відновлено 51 тис. км основних залізничних магістралей, засіяли 72% довоєнних посівних площ. Колгоспи отримували техніку та худобу з Сибіру, Казахтсану, Закавказзя.
У Жовідь з району привозили для посіву зернові, льон, коксагіз (рослина, з якої виробляли каучук – ред.), худобу. За рішенням правління колгоспу ім. Кірова для нього по селах закуповувались телята й бички. До сільради «згори» приходили рознарядки відправити на роботу на Донбас молодь. Ще війна не закінчилась, а юнаків допризовного віку стали мобілізовувати на коротке спішне навчання робочим спеціальностям (ФЗН). Дівчат забирали на відбудову станцій, заводів. Були й втікачі, їх арештовували за сталінським указом як ворогів народу. Цей указ вийшов 7 грудня 1941 року. Сиділи такі порушники у в’язниці по декілька місяців, а потім знову на підприємство.
У боях при форсуванні Снові і під час звільнення с.Жовідь (20-23 вересня 1943 року) загинуло багато бійців 149-ї стрілецької дивізії. У 1953 році відбулося перепоховання воїнів у братську могилу в центрі села, а наступного року біля могили було встановлено обеліск. На постаменті стоїть солдат, схиливши голову, у правій руці він тримає зброю, а в лівій - каску. На пам’ятній мармуровій плиті є напис: «Поховано 68 невідомих солдат». А ще були прізвища загиблих воїнів, які були відомі: Вишневський Григорій Дмитрович, Козін Микола Андрійович, Меркур`єв Василь Іванович, Федоренко Гаврило Тихонович, Савенко Михайло Опанасович, Грищенко Олександр Денисович, Іванов Іван Єгорович, Токарєв Ілля Якович, Павлов Микита Григорович. Біля братської могили за часів незалежної України поставили дубовий хрест. Кожної Радуниці з 1993 року тут відбувається поминальна панахида.
329 мешканців нашого села воювали на різних фронтах, з них загинули смертю хоробрих 238. 21 березня 1945 року в бою з порушниками кордону поблизу с.Солотвине на Закарпатті загинув Захар Якович Мозговий, де був і похований. За рішенням командування Західного кордону було перейменовано 3-ю прикордонну заставу 37 прикордонного загону в прикордонну заставу ім.З.Мозгового. Служити на ній вважали за високу честь призовникам Щорсівщини. Піонерська дружина Жовідської школи носила ім`я Захара Мозгового. Між заставою та Жовідською восьмирічною школою був зв`язок з 1960 року по 2000-й рік.
За мужність і відвагу 43 жовідян було нагороджено орденами, серед них - полковника П.Г.Мозгового - орденом Леніна, 3-ма орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки; лейтенанта П.П. Гончаренка (згорів під час бою в танку) – орденом Червоного Прапора; О.Г. Дмитренка – орденом Червоного Прапора, медаллю «За відвагу»; О.А.Дочкура – орденом Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ст.; Д.С. Мороза – орденом Слави.
З нагоди 30-річчя Перемоги правління колгоспу «Авангард» вирішило побудувати меморіал солдатам-односельцям, які не повернулися додому. Бригада колгоспників за проектом скульптора Р.Гринчука, архітектора В.Бородіна на кошти колгоспу спорудили пам`ятник (на знімку). Постамент бетонували І.С.Воробей, М.А.Прядченко, В.М.Турок, О.Т.Ступич та О.І.Бондар. Зварювальні роботи виконав В.І.Клименко. Стела стоїть у парку, посадженому учнями в 60-ті роки, де колись точилися бої за визволення.
Щороку тут 9 Травня проходить мітинг з нагоди Дня Перемоги за участю школярів. 20 років очолював педагогічний колектив Жовідської школи Іван Петрович Сукалін, який сам крокував фронтовими дорогами Північного Кавказу, степами Сталінграду, Західною Україною. Любитель-краєзнавець разом зі своїми вихованцями зібрав цікавий матеріал з історії села, відомості про видатних людей, уродженців Жоведі.
Колись сюди приходило багато сивочолих ветеранів, ділилися своїми спогадами про роки лихоліть, учні стояли в почесній варті біля пам`ятників… Нині серед живих бійців в селі залишились лише інваліди І групи Август Іванович Чугаєвський та Володимир Максимович Марухленко, та учасник бойових дій Микола Васильович Кулик.
…Часто ходжу до центру села вклонитися визволителям – невідомим і односельцям, що не повернулися до такої краси. Душею лину до високості неба, бринить на очах суха сльоза... Початок лихоліття, щасливе повернення додому тата старенького, хворого. Звичайно, повернення жовідян з війни болюче, за всіх не скажеш. Але хотілося б згадати серед інших саме Володимира Марухленка (більше двох місяців з далекого Сходу дибав з невиліковними ранами ніг), Поліну Кузьмівну Гончаренко (чайкою-зігзіцею летіла до Улан-Уде і на руках несла, вела свого Андрія Петровича додому), Анатасію Федорівну Шеремет (коли Павло Степанович повернувся з полону, таємно переховувала його всю окупацію, зберегла і повернула на фронт до Дніпра). І як би зараз не переглядалися й не оцінювалися події минулого, такі люди нашого села як Г.І.Самодід, З.Я. Мозговий гідні нашої поваги, бо беззастережно вірили у ті святі ідеали, які сповідували і не шкодували навіть свого життя. Саме на прикладі таких мужніх борців за незалежність виховували покоління, що відстоювало рідну Батьківщину в роки Великої Вітчизняної та в мирний час.
Дитина війни... Нині я щасливо вирішую свої справи і дякую низеньким поклоном кожному воїну за тихий мирний час, за кожну квіточку на землі, за спокій дня, за промінчик сонця, за любов дітей своїх і тих, кого вивчив у школі.
Минуле іде у вічність. Але хочеться, щоб пам’ять про мужніх наших земляків торкнулася кожного з нас.
Матеріал зібрав
П.П. АЛІМЕНКО,
вчитель-пенсіонер, с.Жовідь
Комментариев нет:
Отправить комментарий