Для нашого земляка Олексія Лапицького армійський період біографії розпочався в березні 2014 року, коли йому прийшла повістка про мобілізацію. Саме тоді російські інтервенти захопили Крим і готували наступальну операцію на решті території України.
До мобілізації Олексій Лапицький був звичайною цивільною людиною. Народився 1988 року в Суничному, після закінчення школи навчався в Чернігівському педуніверситеті, здобув фах учителя трудового навчання. Потім працював у профучилищі лісового господарства.
І тут країна опинилася на порозі війни. До лав Збройних Сил були мобілізовані перші десятки мешканців нашого району. Олексій Лапицький потрапив на службу до райвійськкомату. Числився в різний час на посадах діловода, бухгалтера, водія. Так минули два роки. Уже можна було повертатися до звичного життя. Але він вирішив підписати контракт на 6 місяців і попрохав перевести його до зони проведення антитерористичної операції на Донбасі.
- Потрапив я до складу 30-ої механізованої бригади, яка дислокується в Рівненській області. У травні цього року опинився на підготовці, яку пройшов у межах відомого Яворівського полігону на Львівщині. Був водієм. Керував будь-яким транспортом – від ЗіЛа і УРАЛа до автобуса і бойової розвідувально-дозорної машини. (На фото). Згадуючи свій досвід водіння цим бронетранспортером, Олексій Лапицький каже: „Тіснувато там у кабіні. А коли витискаєш зчеплення – кермо не слухається. Словом, старенька техніка”.
„Підготовка на полігоні тривала місць. А потім роту перекинули до Донецької області, під Новотроїцьке. (До Волновахи звідти – кілометрів вісім). Деякий час довелося служити у резервному танковому підрозділі. Поселили у старому піонерському таборі. Умови там ніби й нормальні, але життя не давали земляні блохи. Гризли солдатам ноги неймовірно. Доки ми не дістали спеціального хімічного засобу проти цих клятих комах. Надалі ж нас відправили на передову. Пам’ятаю: висадили біля зкошеного лану, за яким пролягала дорога. Трохи далі розташовувалися два наші блокпости, за ними – мінне поле, а через 700 метрів – позиції російських терористів. Навколо степ, пагорби. Траншеї, бліндаж. Ось такий оточуючий світ. Серйозних обстрілів на цій ділянці фронту не було. Інколи до наших блок-постів намагалися підібратися ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Ми їх зупиняли загороджувальним вогнем зі стрілецької зброї. На щастя, серед наших хлопців тоді втрат не було.
Пізніше мене призначили командиром відділення. Було складно. У нашій роті некомплект перевищував 60%, тобто кожен солдат ніс службу за трьох. Спали інколи лише по 4 години на добу. Це відверто виснажувало. Окремі бійці через такі умови потрапляли в „емоційно нестабільний стан”. Тримало ситуацію те, що половина особового складу була з досвідом, контрактниками. Один мій приятель – земляк із Бахмача – пройшов свого часу Іловайську операцію, бої під Донецьким аеропортом. Надійний виявився чоловік. Взагалі, на війні відносини між людьми інакші. Немає місця дріб’язковим сваркам. Передова зближує людей, вчить цінувати надійність і допомогу. І найголовніше – армія вчить цінувати те, що є, цінувати рідне. Ось я повернувся додому, одружився, працюю в училищі майстром. Навколо – мир. Але спокоєм тут ми зобов’язані солдатам, які зараз там, на Донбасі, тримають фронт. Я це добре усвідомлюю. І треба, щоб наш народ розумів, яке значення сьогодні має армія для України. Фактично Збройні Сили – головний гарант нашої державності. „В своїй хаті – своя правда і сила, і воля”, - написав колись Тарас Шевченко. Правильно написав – наче про сьогоднішній день”.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
До мобілізації Олексій Лапицький був звичайною цивільною людиною. Народився 1988 року в Суничному, після закінчення школи навчався в Чернігівському педуніверситеті, здобув фах учителя трудового навчання. Потім працював у профучилищі лісового господарства.
І тут країна опинилася на порозі війни. До лав Збройних Сил були мобілізовані перші десятки мешканців нашого району. Олексій Лапицький потрапив на службу до райвійськкомату. Числився в різний час на посадах діловода, бухгалтера, водія. Так минули два роки. Уже можна було повертатися до звичного життя. Але він вирішив підписати контракт на 6 місяців і попрохав перевести його до зони проведення антитерористичної операції на Донбасі.
- Потрапив я до складу 30-ої механізованої бригади, яка дислокується в Рівненській області. У травні цього року опинився на підготовці, яку пройшов у межах відомого Яворівського полігону на Львівщині. Був водієм. Керував будь-яким транспортом – від ЗіЛа і УРАЛа до автобуса і бойової розвідувально-дозорної машини. (На фото). Згадуючи свій досвід водіння цим бронетранспортером, Олексій Лапицький каже: „Тіснувато там у кабіні. А коли витискаєш зчеплення – кермо не слухається. Словом, старенька техніка”.
„Підготовка на полігоні тривала місць. А потім роту перекинули до Донецької області, під Новотроїцьке. (До Волновахи звідти – кілометрів вісім). Деякий час довелося служити у резервному танковому підрозділі. Поселили у старому піонерському таборі. Умови там ніби й нормальні, але життя не давали земляні блохи. Гризли солдатам ноги неймовірно. Доки ми не дістали спеціального хімічного засобу проти цих клятих комах. Надалі ж нас відправили на передову. Пам’ятаю: висадили біля зкошеного лану, за яким пролягала дорога. Трохи далі розташовувалися два наші блокпости, за ними – мінне поле, а через 700 метрів – позиції російських терористів. Навколо степ, пагорби. Траншеї, бліндаж. Ось такий оточуючий світ. Серйозних обстрілів на цій ділянці фронту не було. Інколи до наших блок-постів намагалися підібратися ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Ми їх зупиняли загороджувальним вогнем зі стрілецької зброї. На щастя, серед наших хлопців тоді втрат не було.
Пізніше мене призначили командиром відділення. Було складно. У нашій роті некомплект перевищував 60%, тобто кожен солдат ніс службу за трьох. Спали інколи лише по 4 години на добу. Це відверто виснажувало. Окремі бійці через такі умови потрапляли в „емоційно нестабільний стан”. Тримало ситуацію те, що половина особового складу була з досвідом, контрактниками. Один мій приятель – земляк із Бахмача – пройшов свого часу Іловайську операцію, бої під Донецьким аеропортом. Надійний виявився чоловік. Взагалі, на війні відносини між людьми інакші. Немає місця дріб’язковим сваркам. Передова зближує людей, вчить цінувати надійність і допомогу. І найголовніше – армія вчить цінувати те, що є, цінувати рідне. Ось я повернувся додому, одружився, працюю в училищі майстром. Навколо – мир. Але спокоєм тут ми зобов’язані солдатам, які зараз там, на Донбасі, тримають фронт. Я це добре усвідомлюю. І треба, щоб наш народ розумів, яке значення сьогодні має армія для України. Фактично Збройні Сили – головний гарант нашої державності. „В своїй хаті – своя правда і сила, і воля”, - написав колись Тарас Шевченко. Правильно написав – наче про сьогоднішній день”.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий