Минув майже рік, як у „Промені” була публікація про байдуже ставлення доньки до своєї матері. Цього разу розповідь про сина, про те, як він довів себе і маму до фатального кінця.
Виходить, що проблема існує, що наші діти не завжди і не в усьому жаліють своїх найрідніших, не завжди дослухаються до їхніх сердець, їхнього болю.
Тому ми знову про це говоримо зі слів нашої дописувачки Ольги Семенової. Можливо, хтось прозріє, можливо, чиясь мама радісно усміхнеться і проживе трішечки більше.
Коли народився Вітя, вся зміна у пологовому в один голос заявила: „Щасливий буде! Такий вже красивий цей чорнобровий, чорночубий малюк!”
Іван, чоловік, на радощах від появи на світ сина, аж пити перестав. Той час Галя згадувала з особливою радістю. Недовго тривала та радість, бо коли Вітько готувався в перший клас, у батька повністю були залиті очі і він не цікавився ні школою, ні синовим портфеликом, ні тим, який краще йому костюмчик підібрати.
Все на собі тягла Галина. Мовчки, не шукаючи ні співчуття, ні жалю. Єдиною відрадою була подушка, куди чи не щоночі лила сльози.
А Вітьок тим часом підростав. До роботи по господарству не тягнувся, навчатися грамоті також не дуже хотів. Мати його жаліла, то й не дорікала – шкодувала єдиного синочка: хай не сліпить зір над підручниками, хай поспить довше, хай дрова не носить – надірветься! Словом, трусилася над ним.
Від горілки пішов із життя Іван, якому ледь за 45 перевалило. Погорювала Галина, та й перевела своє „я” повністю на сина. Про інших чоловіків навіть не думала, хоча вродливою була й часто перехоплювала на собі їхні зацікавлені погляди. А коли після чоловікової смерті рік минув, навіть свататися один односелець приходив, а „дружбу” взагалі купа залицяльників пропонувала.
Один синочок був у Галиній голові, для нього збирала гроші, продавала на базарі вирощені картоплю і квасолю, для нього здавала телят і молоко. За гроші, що вторгувала, купила йому крутий мобільник, а потім планшет, а на випускний вечір – модний, дорогий костюм, краватку і польські туфлі. Вітя у цьому наряді був схожий на королевича. Щоправда, маму він на випускний не запросив. Мабуть, соромився, бо і вдягти їй насправді нічого підходящого не було...
І ось настала пора обирати професію. Вступити на заочну форму навчання і залишитися працювати у рідному селі Вітько категорично відмовився.
- Я в місто їду стаціонарно вчитися. Не буду у цій дірці сидіти, - шокував новиною матір.
- Синочку, а як же я? У мене ж здоров’я нікудишнє!
- Витримаєш, - перебив Галю. Хочеш, щоб я, як батько, спився?
У Галини запаморочилося в голові від таких болючих слів, що ніби пазурі, вп’ялися в тіло. Дістала зі скляної баночки, захованої у погребі, гроші, які збирала собі на зуби, і відправила кровинку.
Йшли місяці, а з міста – ні слуху, ні духу. Не спала ночами Галя, все прислухалася до кожного стукоту, все виглядала свого хлопчика.
І він невдовзі приїхав. Не сам. З подругою. Удвох курили, що не фраза – набір матюків! Послали матір за горілкою. Заплакана, помітно схудла принесла вона їм пляшку самогону. У сусідки позичила, надуривши її, що треба ноги і спину розтерти.
Цілу ніч синок зі своєю супутницею за столом просиділи, дійшло до того, що руками одне перед одним стали махати, за гроші якісь сперечатися. Галину від себе гнали, тому вона заховалася на піч, де до ранку проплакала. Не зчулася, як задрімала під ранок, а коли прокинулася – ні сина, ні гості...Кинулася до шафи, а там – все перерите, перекинуте і зав’язаного вузлика з грошима, які на всяк випадок назбирала „на чорний день” - зась.
Медичка ледве відколола й відкапала тоді Галю, а от причину гіпертонічного кризу так ніхто і не дізнався.
Намагалася подзвонити синові, розпитати про навчання, навіть не здогадуючись, що її кровиночку давно вже витурили із інституту і з гуртожитку, що вештається синок з сумнівними компаніями і серйозно захворів туберкульозом, що цілу зиму кашляв і температурив, що декількома днями раніше його, непритомного, відвезли до тубдиспансеру.
Однієї березневої ночі у двері бідненької Галининої хати постукали. На порозі стояв і розгублено ворушив губами однокласник Вітька Саша: „Тьоть Галю, там Вітько помирає!..”
Світ у Галини поплив перед очима, серце так зайшлося, що дихати не пускало. Коли падала, встигла глянути на портрет її красеня-сина, ще маленького. Чорненького, кучерявого. Не довезли її до лікарні, померла, сердешна, дорогою. А на ранок не стало і Вітька – згорів від високої температури і набряку легенів.
Хоронили їх у різних гробах, але в одній могилі. Люди перешіптувались, позіхали: „Забрала бідна Галя непутьового сина з собою на небеса. І там страждатиме з ним”.
Виходить, що проблема існує, що наші діти не завжди і не в усьому жаліють своїх найрідніших, не завжди дослухаються до їхніх сердець, їхнього болю.
Тому ми знову про це говоримо зі слів нашої дописувачки Ольги Семенової. Можливо, хтось прозріє, можливо, чиясь мама радісно усміхнеться і проживе трішечки більше.
Коли народився Вітя, вся зміна у пологовому в один голос заявила: „Щасливий буде! Такий вже красивий цей чорнобровий, чорночубий малюк!”
Іван, чоловік, на радощах від появи на світ сина, аж пити перестав. Той час Галя згадувала з особливою радістю. Недовго тривала та радість, бо коли Вітько готувався в перший клас, у батька повністю були залиті очі і він не цікавився ні школою, ні синовим портфеликом, ні тим, який краще йому костюмчик підібрати.
Все на собі тягла Галина. Мовчки, не шукаючи ні співчуття, ні жалю. Єдиною відрадою була подушка, куди чи не щоночі лила сльози.
А Вітьок тим часом підростав. До роботи по господарству не тягнувся, навчатися грамоті також не дуже хотів. Мати його жаліла, то й не дорікала – шкодувала єдиного синочка: хай не сліпить зір над підручниками, хай поспить довше, хай дрова не носить – надірветься! Словом, трусилася над ним.
Від горілки пішов із життя Іван, якому ледь за 45 перевалило. Погорювала Галина, та й перевела своє „я” повністю на сина. Про інших чоловіків навіть не думала, хоча вродливою була й часто перехоплювала на собі їхні зацікавлені погляди. А коли після чоловікової смерті рік минув, навіть свататися один односелець приходив, а „дружбу” взагалі купа залицяльників пропонувала.
Один синочок був у Галиній голові, для нього збирала гроші, продавала на базарі вирощені картоплю і квасолю, для нього здавала телят і молоко. За гроші, що вторгувала, купила йому крутий мобільник, а потім планшет, а на випускний вечір – модний, дорогий костюм, краватку і польські туфлі. Вітя у цьому наряді був схожий на королевича. Щоправда, маму він на випускний не запросив. Мабуть, соромився, бо і вдягти їй насправді нічого підходящого не було...
І ось настала пора обирати професію. Вступити на заочну форму навчання і залишитися працювати у рідному селі Вітько категорично відмовився.
- Я в місто їду стаціонарно вчитися. Не буду у цій дірці сидіти, - шокував новиною матір.
- Синочку, а як же я? У мене ж здоров’я нікудишнє!
- Витримаєш, - перебив Галю. Хочеш, щоб я, як батько, спився?
У Галини запаморочилося в голові від таких болючих слів, що ніби пазурі, вп’ялися в тіло. Дістала зі скляної баночки, захованої у погребі, гроші, які збирала собі на зуби, і відправила кровинку.
Йшли місяці, а з міста – ні слуху, ні духу. Не спала ночами Галя, все прислухалася до кожного стукоту, все виглядала свого хлопчика.
І він невдовзі приїхав. Не сам. З подругою. Удвох курили, що не фраза – набір матюків! Послали матір за горілкою. Заплакана, помітно схудла принесла вона їм пляшку самогону. У сусідки позичила, надуривши її, що треба ноги і спину розтерти.
Цілу ніч синок зі своєю супутницею за столом просиділи, дійшло до того, що руками одне перед одним стали махати, за гроші якісь сперечатися. Галину від себе гнали, тому вона заховалася на піч, де до ранку проплакала. Не зчулася, як задрімала під ранок, а коли прокинулася – ні сина, ні гості...Кинулася до шафи, а там – все перерите, перекинуте і зав’язаного вузлика з грошима, які на всяк випадок назбирала „на чорний день” - зась.
Медичка ледве відколола й відкапала тоді Галю, а от причину гіпертонічного кризу так ніхто і не дізнався.
Намагалася подзвонити синові, розпитати про навчання, навіть не здогадуючись, що її кровиночку давно вже витурили із інституту і з гуртожитку, що вештається синок з сумнівними компаніями і серйозно захворів туберкульозом, що цілу зиму кашляв і температурив, що декількома днями раніше його, непритомного, відвезли до тубдиспансеру.
Однієї березневої ночі у двері бідненької Галининої хати постукали. На порозі стояв і розгублено ворушив губами однокласник Вітька Саша: „Тьоть Галю, там Вітько помирає!..”
Світ у Галини поплив перед очима, серце так зайшлося, що дихати не пускало. Коли падала, встигла глянути на портрет її красеня-сина, ще маленького. Чорненького, кучерявого. Не довезли її до лікарні, померла, сердешна, дорогою. А на ранок не стало і Вітька – згорів від високої температури і набряку легенів.
Хоронили їх у різних гробах, але в одній могилі. Люди перешіптувались, позіхали: „Забрала бідна Галя непутьового сина з собою на небеса. І там страждатиме з ним”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий