З давніх-давен українці з повагою ставилися до народної вишивки. Люди прикрашали свій одяг та предмети побуту різноманітними орнаментами та візерунками, а жінки обов’язково мали володіти мистецтвом вишивання та проводити багато часу за цим заняттям. І зараз, у ХХІ столітті, вишивка не втрачає своєї популярності. У кожному містечку та селі є жінки, які присвячують цьому стародавньому мистецтву левову частку свого часу та сил. У Петрівці такою берегинею української традиції є Ніна Волошко.
Все життя жінка пропрацювала у школі вчителем початкових класів. Саме педагогічна освіта познайомила її ще в студентські роки з майбутнім чоловіком. Він – родом з Петрівки, вона – Борзнянського району. Питання переїзду на батьківщину чоловіка ребром не стояло, адже там була робота для обох. Ось так разом і вчителювали: вона навчала початкові класи, а він викладав математику у старших. Зранку обоє поспішали до школи, ввечері разом бралися за домашні справи.
Виростили та виховали хорошими людьми трьох дітей. Донька Марина пішла стопами батьків та отримала педагогічну світу, сини Юрій та Олександр знайшли своє покликання в іншому. Всі вони давно покинули батьківське гніздечко та створили сім’ї, а Ніна Іванівна стала прекрасною бабусею для чотирьох онуків.
Жінка з болем згадує період чотирнадцятирічної давнини. Саме тоді, в один рік, вона отримувала один удар долі за іншим. Найболючіший та найстрашніший – смерть чоловіка, якого забрала безжальна хвороба. Донька Марина тільки-но дізналася та розповіла батькам про свою вагітність… Але побачити онука чоловікові вже не судилося.
Далі, ще не оговтавшись від цієї втрати, у школі відбувається велике скорочення. Ніну Іванівну відправляють на пенсію за вислугою. В цей же період сина Юрія забирають до армії.
– Найстрашніше було залишитися вдома зовсім самій, - згадує жінка. Школа була для мене другим домом, а тут і її не стало. Не знала чим себе зайняти, особливо перші роки. Однотипність днів, буденність, рутинні домашні справи – оце і все, що залишалося.
Саме тоді Ніна Іванівна згадала про улюблену справу дитинства – вишивання. Згадувала, як разом з мамою вечори просиджували за цією клопіткою справою, а потім – милувалися плодами своєї праці. Зателефонувала дітям та попросила, щоб купили все, що потрібно для вишивання. Вони так і зробили.
– Одними із найперших почала вишивати подушки. Далі – ікони, картини, весільні рушники. Всім діткам своїм повишивала, тепер шию і внучатам. Вишиваю, до речі, лівою рукою, хоч і пишу правою. Я можу годинами без відпочинку працювати з голкою та нитками. Особливо взимку, коли вечори стають дуже довгими, а ця справа відволікає та заспокоює, - розповідає Ніна Волошко.
Жінка і зараз тримає господарство, обробляє великий город. В усьому їй допомагають діти – її опора та підтримка. Частенько, особливо в літні канікули, до бабусі приїздять старші онуки. Вони із задоволенням ходять рибалити, обожнюють її домашніх тварин. Останній раз вся родина збиралася на Великдень, а онуки тоді вперше ходили христувати. Це для них була новинка, бо в Чернігові такі традиції давно забулися.
Історія Ніни Іванівни – яскравий приклад того, коли улюблене заняття допомагає у скрутну хвилину. Коли воно зцілює душу та наповнює серце бажанням творити.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Все життя жінка пропрацювала у школі вчителем початкових класів. Саме педагогічна освіта познайомила її ще в студентські роки з майбутнім чоловіком. Він – родом з Петрівки, вона – Борзнянського району. Питання переїзду на батьківщину чоловіка ребром не стояло, адже там була робота для обох. Ось так разом і вчителювали: вона навчала початкові класи, а він викладав математику у старших. Зранку обоє поспішали до школи, ввечері разом бралися за домашні справи.
Виростили та виховали хорошими людьми трьох дітей. Донька Марина пішла стопами батьків та отримала педагогічну світу, сини Юрій та Олександр знайшли своє покликання в іншому. Всі вони давно покинули батьківське гніздечко та створили сім’ї, а Ніна Іванівна стала прекрасною бабусею для чотирьох онуків.
Жінка з болем згадує період чотирнадцятирічної давнини. Саме тоді, в один рік, вона отримувала один удар долі за іншим. Найболючіший та найстрашніший – смерть чоловіка, якого забрала безжальна хвороба. Донька Марина тільки-но дізналася та розповіла батькам про свою вагітність… Але побачити онука чоловікові вже не судилося.
Далі, ще не оговтавшись від цієї втрати, у школі відбувається велике скорочення. Ніну Іванівну відправляють на пенсію за вислугою. В цей же період сина Юрія забирають до армії.
– Найстрашніше було залишитися вдома зовсім самій, - згадує жінка. Школа була для мене другим домом, а тут і її не стало. Не знала чим себе зайняти, особливо перші роки. Однотипність днів, буденність, рутинні домашні справи – оце і все, що залишалося.
Саме тоді Ніна Іванівна згадала про улюблену справу дитинства – вишивання. Згадувала, як разом з мамою вечори просиджували за цією клопіткою справою, а потім – милувалися плодами своєї праці. Зателефонувала дітям та попросила, щоб купили все, що потрібно для вишивання. Вони так і зробили.
– Одними із найперших почала вишивати подушки. Далі – ікони, картини, весільні рушники. Всім діткам своїм повишивала, тепер шию і внучатам. Вишиваю, до речі, лівою рукою, хоч і пишу правою. Я можу годинами без відпочинку працювати з голкою та нитками. Особливо взимку, коли вечори стають дуже довгими, а ця справа відволікає та заспокоює, - розповідає Ніна Волошко.
Жінка і зараз тримає господарство, обробляє великий город. В усьому їй допомагають діти – її опора та підтримка. Частенько, особливо в літні канікули, до бабусі приїздять старші онуки. Вони із задоволенням ходять рибалити, обожнюють її домашніх тварин. Останній раз вся родина збиралася на Великдень, а онуки тоді вперше ходили христувати. Це для них була новинка, бо в Чернігові такі традиції давно забулися.
Історія Ніни Іванівни – яскравий приклад того, коли улюблене заняття допомагає у скрутну хвилину. Коли воно зцілює душу та наповнює серце бажанням творити.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий