Першого червня цьому усміхненому та активному чоловікові виповниться 88! Так, саме чоловікові, бо дідусем, який ще минулого літа їздив велосипедом у Лютівку по гриби, його назвати важко.
Він – ветеран шахового руху, який неодноразово виконував норми кандидата в майстри спорту. На його рахунку безліч перемог у міських, районних, обласних та Всеукраїнських турнірах. А почесних грамот, яких вже назбиралося стільки, що не вмістяться й у декілька альбомів, медалей та кубків у Олександра Степановича не перелічити. Воно й не дивно, адже в них усе його життя. І досі,в свій поважний вік чоловік передає свої знання та колосальний досвід підростаючому поколінню.
Народився Олександр Жерденко у Росії в Курській області. Родина жила бідно, мати працювала, не покладаючи рук, щоб прогодувати п’ятьох дітей. Батько заробляв копійки, та й ті частенько йшли зовсім не на дітей.
Олександр Степанович завжди хотів змінити своє життя, жити заможніше, у кращих умовах. Тому і вирішив здобувати освіту. З дитинства хотів стати льотчиком, тому й подавати документи вирішив на аерофотознімальне відділення. Грошей на квиток та проживання у нього зовсім не було. Взявши в дорогу бідненький пайок, поїхав до технікуму. Та дорогою сталася прикрість – його обікрали. Дякуючи Богу, добрі люди допомогли і з харчами, і з проживанням. Так, склавши успішно іспити, Олександр Жерденко повернувся додому, аби сповістити радісну звістку родині.
Вдома ситуація була зовсім скрутною. Мати з грудним немовлям, і ще троє дітей, яким потрібен був догляд та допомога. Не встоявши на прохання матері залишитися вдома, у технікум далі так і не поїхав. Вирішив допомагати.
Розуміючи, що освіту все-таки треба здобувати, хоче вступити до Кримського сільськогосподарського технікуму. Хоч мати знову відмовляла від цього, поїхав. Добирався поїздом шість днів. Частенько зупиняла міліція, бо ж вигляд мав хлопець не дуже охайний.
Навчання в технікумі йому подобалося, студентське життя було насиченим та цікавим. Проте прийшов призов до армії. І подальші п’ять років життя він провів саме там. Служив у авіації, де доводилося виконувати стрибки з парашутом. Здійснив їх аж 17.
Далі Олександра Степановича викликають додому. Там сталася біда – через удар блискавки старенька хатина вщент згоріла. Довелося їхати і зайнятися її відбудовою, бо родина залишилася без даху над головою.
Повернувся до армії, але знову довелося все покинути і поїхати на рідну землю. Тепер уже причина була страшною – хвороба найріднішої людини – матері. Згодом її не стало. Перед смертю вона попросила сина дбати про свою сім’ю і ніколи не залишати молодших братів та сестер. Чоловік пообіцяв виконати її останнє прохання.
Життя продовжувалося і потрібно було йти далі. У Олександра Степановича були пропозиції продовжувати навчання, залишатися в армії для проходження служби, або ж піти працювати на шахту в Донбас. Довго думаючи, обрав останнє через високу, порівняно з іншими роботами, зарплатню.
Праці на шахті чоловік віддав 12 років життя. Саме тут, на шахті, познайомився із коханням свого життя – Валентиною Павлівною, яка, закінчивши Ніжинське культурно-просвітницьке училище, за професією так і не працювала. У подружжя з’явилося двоє дітей – Олександр та Тетяна. Робота на шахті дуже тяжка і фізично, і морально. Вісім разів Олександр Жерденко опинявся під завалами на дві доби. А одного разу – на шість! Дружина умовила покинути все і переїхати на її батьківщину – до Щорса.
Тут він швидко знаходить роботу. Спершу був головою райкому, далі – директором комбінату комунальних підприємств.
Олександра Степановича можна заслужено вважати ініціатором будівництва у місті училища. Оббивши не один поріг, йому вдалося неможливе – на будівництво закладу керівництво виділило кошти. Єдина умова – до навчання мають приступити не менше 300 дітей. Так, чоловік їздив з агітацією навчального закладу по школах не лише свого, а й сусідніх районів. І необхідна кількість дітей назбиралася.
Саме теперішньому ВПУЛГ чоловік присвятив 32 роки свого життя, 18 з них був заступником директора з навчально-виховної роботи. Викладав там багато предметів. А також серед учнів почав проводити заняття з шахів.
Шахи відіграли у житті Олександра Жерденка особливу роль. Навчився грати в них ще в технікумі і з тих пір не розлучався з шаховими фігурами. Грав і в армії, і на шахті, в перервах між роботою, і в училищі. Прививав любов до цієї гри і у студентів, проводивши численні гуртки. Довгий час навчав грі в шахи і малечу з центру дитячої і юнацької творчості. Протягом всього життя чоловік колекціонував книги про шахи та відомих шахістів. А у 2013 році написав і свою під назвою «Мои мысли о шахматах и шахматистах».
Те, що він справжній професіонал своєї справи, доводять і численні грамоти, медалі, призи та кубки, які чоловік зберігає як пам’ять про одну з найважливіших сторінок у його житті. Навчив грати і своїх онуків та правнуків, які частенько навідуються до чоловіка в гості.
П’ять років тому чоловік залишився один – не стало його коханої дружини. Триматися допомогла гра в шахи, адже додому до нього чи не щодня приходить молодше покоління, аби пограти та позмагатися з найкращим шахістом району. А ще він протягом 28 років – незмінний голова первинної ветеранської організації ВПУЛГ. Тому клопотів та завдань вистачає завжди.
Окрім цього, Олександр Степанович дуже творча людина. Він пише поетичні та прозові твори. В 2013 році видав збірку поезій «Души моей порывы», присвячену своїм найріднішим людям. Багато творів залишилися неопублікованими, чоловік має намір і їх зібрати в одну збірку.
В перший день літа він святкуватиме свій 88-й день народження в колі найдорожчих людей, згадуючи найкращі та найщасливіші моменти життя, і, звичайно ж, граючи в шахи. Тож довголіття Вам, здоров’я та невичерпної енергії!
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Він – ветеран шахового руху, який неодноразово виконував норми кандидата в майстри спорту. На його рахунку безліч перемог у міських, районних, обласних та Всеукраїнських турнірах. А почесних грамот, яких вже назбиралося стільки, що не вмістяться й у декілька альбомів, медалей та кубків у Олександра Степановича не перелічити. Воно й не дивно, адже в них усе його життя. І досі,в свій поважний вік чоловік передає свої знання та колосальний досвід підростаючому поколінню.
Народився Олександр Жерденко у Росії в Курській області. Родина жила бідно, мати працювала, не покладаючи рук, щоб прогодувати п’ятьох дітей. Батько заробляв копійки, та й ті частенько йшли зовсім не на дітей.
Олександр Степанович завжди хотів змінити своє життя, жити заможніше, у кращих умовах. Тому і вирішив здобувати освіту. З дитинства хотів стати льотчиком, тому й подавати документи вирішив на аерофотознімальне відділення. Грошей на квиток та проживання у нього зовсім не було. Взявши в дорогу бідненький пайок, поїхав до технікуму. Та дорогою сталася прикрість – його обікрали. Дякуючи Богу, добрі люди допомогли і з харчами, і з проживанням. Так, склавши успішно іспити, Олександр Жерденко повернувся додому, аби сповістити радісну звістку родині.
Вдома ситуація була зовсім скрутною. Мати з грудним немовлям, і ще троє дітей, яким потрібен був догляд та допомога. Не встоявши на прохання матері залишитися вдома, у технікум далі так і не поїхав. Вирішив допомагати.
Розуміючи, що освіту все-таки треба здобувати, хоче вступити до Кримського сільськогосподарського технікуму. Хоч мати знову відмовляла від цього, поїхав. Добирався поїздом шість днів. Частенько зупиняла міліція, бо ж вигляд мав хлопець не дуже охайний.
Навчання в технікумі йому подобалося, студентське життя було насиченим та цікавим. Проте прийшов призов до армії. І подальші п’ять років життя він провів саме там. Служив у авіації, де доводилося виконувати стрибки з парашутом. Здійснив їх аж 17.
Далі Олександра Степановича викликають додому. Там сталася біда – через удар блискавки старенька хатина вщент згоріла. Довелося їхати і зайнятися її відбудовою, бо родина залишилася без даху над головою.
Повернувся до армії, але знову довелося все покинути і поїхати на рідну землю. Тепер уже причина була страшною – хвороба найріднішої людини – матері. Згодом її не стало. Перед смертю вона попросила сина дбати про свою сім’ю і ніколи не залишати молодших братів та сестер. Чоловік пообіцяв виконати її останнє прохання.
Життя продовжувалося і потрібно було йти далі. У Олександра Степановича були пропозиції продовжувати навчання, залишатися в армії для проходження служби, або ж піти працювати на шахту в Донбас. Довго думаючи, обрав останнє через високу, порівняно з іншими роботами, зарплатню.
Праці на шахті чоловік віддав 12 років життя. Саме тут, на шахті, познайомився із коханням свого життя – Валентиною Павлівною, яка, закінчивши Ніжинське культурно-просвітницьке училище, за професією так і не працювала. У подружжя з’явилося двоє дітей – Олександр та Тетяна. Робота на шахті дуже тяжка і фізично, і морально. Вісім разів Олександр Жерденко опинявся під завалами на дві доби. А одного разу – на шість! Дружина умовила покинути все і переїхати на її батьківщину – до Щорса.
Тут він швидко знаходить роботу. Спершу був головою райкому, далі – директором комбінату комунальних підприємств.
Олександра Степановича можна заслужено вважати ініціатором будівництва у місті училища. Оббивши не один поріг, йому вдалося неможливе – на будівництво закладу керівництво виділило кошти. Єдина умова – до навчання мають приступити не менше 300 дітей. Так, чоловік їздив з агітацією навчального закладу по школах не лише свого, а й сусідніх районів. І необхідна кількість дітей назбиралася.
Саме теперішньому ВПУЛГ чоловік присвятив 32 роки свого життя, 18 з них був заступником директора з навчально-виховної роботи. Викладав там багато предметів. А також серед учнів почав проводити заняття з шахів.
Шахи відіграли у житті Олександра Жерденка особливу роль. Навчився грати в них ще в технікумі і з тих пір не розлучався з шаховими фігурами. Грав і в армії, і на шахті, в перервах між роботою, і в училищі. Прививав любов до цієї гри і у студентів, проводивши численні гуртки. Довгий час навчав грі в шахи і малечу з центру дитячої і юнацької творчості. Протягом всього життя чоловік колекціонував книги про шахи та відомих шахістів. А у 2013 році написав і свою під назвою «Мои мысли о шахматах и шахматистах».
Те, що він справжній професіонал своєї справи, доводять і численні грамоти, медалі, призи та кубки, які чоловік зберігає як пам’ять про одну з найважливіших сторінок у його житті. Навчив грати і своїх онуків та правнуків, які частенько навідуються до чоловіка в гості.
П’ять років тому чоловік залишився один – не стало його коханої дружини. Триматися допомогла гра в шахи, адже додому до нього чи не щодня приходить молодше покоління, аби пограти та позмагатися з найкращим шахістом району. А ще він протягом 28 років – незмінний голова первинної ветеранської організації ВПУЛГ. Тому клопотів та завдань вистачає завжди.
Окрім цього, Олександр Степанович дуже творча людина. Він пише поетичні та прозові твори. В 2013 році видав збірку поезій «Души моей порывы», присвячену своїм найріднішим людям. Багато творів залишилися неопублікованими, чоловік має намір і їх зібрати в одну збірку.
В перший день літа він святкуватиме свій 88-й день народження в колі найдорожчих людей, згадуючи найкращі та найщасливіші моменти життя, і, звичайно ж, граючи в шахи. Тож довголіття Вам, здоров’я та невичерпної енергії!
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий