Все життя вони прожили добре і дружно, працювали, вели домашнє господарство, виховали сина і доньку. Син жив недалеко від батьків, а донька – аж у Росії. Онуки постійно відвідували дідуся й бабусю, що було радістю для всіх.
Незабаром і в онуків з’явилися діти… Життя продовжувалося з його буденними турботами і приємними моментами. Бабуся і дідусь садили городи, ростили худобу – все для дітей. Допомагали більше сину, адже через кордон багато не перевезеш продуктів.
Аж ось сталася біда. Майже одночасно захворіли і дідусь, і бабуся. Їх поклали в різні лікарні, чоловікові навіть ногу довелося ампутувати. Коли їх обох привезли додому, донька та двоюрідні її сестри збилися з ніг, доглядаючи за старенькими. Годували, прали, прибирали, ночували. Дочка і зять по черзі брали відпустки, курсуючи між Україною і Росією. А син… Син навідувався до батьків тепер дуже рідко. Коли заходив до хати, то часто лаявся з немічними батьками. На 8 Березня навіть не зателефонував матері, не привітав її. Та й взагалі на дзвінки стареньких не завжди відповідав. Особливо, коли вони телефонували вночі, благаючи допомоги.
У чистий четвер бабусине серце не витримало і вона померла. Донька лише зранку поїхала додому, довелося розвертатися і їхати з сім`єю назад в Україну. Сину зателефонувала з материного телефону її племінниця. Той не відповів. Зателефонувала онуку. Він ще й обурився, мовляв, чого турбуєте так пізно. На що двоюрідна тітка відповіла: «Не переживай, більше бабуся тебе не потурбує. ЇЇ вже нема… Передай батьку, щоб прийшов». Але син з’явився тільки назавтра.
Поховали стареньку, яка пролежала, не виходячи на вулицю, понад 2 місяці. Залишився у хаті самотній дідусь без ноги. За ним теж постійно був потрібен догляд і донька не покинула батька.
Настало велике світле свято – Великдень. Та не в оселі дідуся. Він був у жалобі за жінкою, а син з онуками навіть не відвідали його в цей день, як робили це протягом багатьох років. Не прийшов син і на кладовище у 9 днів по матері.
Зрозумів тоді батько, що залишатися йому тут, де прожив все своє життя, більше не має сенсу. Як йому було не боляче, та він вирішив поїхати на чужину, під доньчину опіку, покинувши назавжди рідну домівку і рідну Україну, щоб не бути обузою чужим людям. Син і онуки не прийшли попрощатися з батьком і дідусем, хоч той вкладав у них все життя усю свою душу.
Уже виїжджаючи з села, батько попросив доньку зупинити автомобіль біля будинку сина, який колись допоміг будувати. Та син навіть не вийшов…
Л.К.
Незабаром і в онуків з’явилися діти… Життя продовжувалося з його буденними турботами і приємними моментами. Бабуся і дідусь садили городи, ростили худобу – все для дітей. Допомагали більше сину, адже через кордон багато не перевезеш продуктів.
Аж ось сталася біда. Майже одночасно захворіли і дідусь, і бабуся. Їх поклали в різні лікарні, чоловікові навіть ногу довелося ампутувати. Коли їх обох привезли додому, донька та двоюрідні її сестри збилися з ніг, доглядаючи за старенькими. Годували, прали, прибирали, ночували. Дочка і зять по черзі брали відпустки, курсуючи між Україною і Росією. А син… Син навідувався до батьків тепер дуже рідко. Коли заходив до хати, то часто лаявся з немічними батьками. На 8 Березня навіть не зателефонував матері, не привітав її. Та й взагалі на дзвінки стареньких не завжди відповідав. Особливо, коли вони телефонували вночі, благаючи допомоги.
У чистий четвер бабусине серце не витримало і вона померла. Донька лише зранку поїхала додому, довелося розвертатися і їхати з сім`єю назад в Україну. Сину зателефонувала з материного телефону її племінниця. Той не відповів. Зателефонувала онуку. Він ще й обурився, мовляв, чого турбуєте так пізно. На що двоюрідна тітка відповіла: «Не переживай, більше бабуся тебе не потурбує. ЇЇ вже нема… Передай батьку, щоб прийшов». Але син з’явився тільки назавтра.
Поховали стареньку, яка пролежала, не виходячи на вулицю, понад 2 місяці. Залишився у хаті самотній дідусь без ноги. За ним теж постійно був потрібен догляд і донька не покинула батька.
Настало велике світле свято – Великдень. Та не в оселі дідуся. Він був у жалобі за жінкою, а син з онуками навіть не відвідали його в цей день, як робили це протягом багатьох років. Не прийшов син і на кладовище у 9 днів по матері.
Зрозумів тоді батько, що залишатися йому тут, де прожив все своє життя, більше не має сенсу. Як йому було не боляче, та він вирішив поїхати на чужину, під доньчину опіку, покинувши назавжди рідну домівку і рідну Україну, щоб не бути обузою чужим людям. Син і онуки не прийшли попрощатися з батьком і дідусем, хоч той вкладав у них все життя усю свою душу.
Уже виїжджаючи з села, батько попросив доньку зупинити автомобіль біля будинку сина, який колись допоміг будувати. Та син навіть не вийшов…
Л.К.
Комментариев нет:
Отправить комментарий