Ми зустрілися з довгожителькою зі Сновська Олександрою Григорівною Данильченко на Григорія, 6 травня. Людей такого віку зустрінеш не часто, і на життя вони дивляться по-іншому. В цей день їй виповнилося 94 роки.
Бабуся Саша завжди з радістю чекає доньку, онуків і правнуків.
– Це за паспортом, - каже бабуся. - Та мені сьогодні, мабуть, 95. Бо коли відступали німці, вони спалили нашу батьківську хату, разом з нею і всі документи згоріли. Коли виписували нові - записали рік народження 1925-й. Так і живу.
Народилася Олександра Григорівна у Чепельові. Були в неї ще сестра і два брати. Пережила голодомор. Як розпочалася війна 1941-го, її, неповнолітню дівчину, разом з іншими земляками вивезли на роботи до Німеччини. Довелося і корів доїти, і городи обробляти. Єдина втіха, що її німецькі господарі ставилися до працівників з України добре, за один стіл завжди саджали обідати.
Олександра в українському вбранні, ще незаміжня.
Згодом Олександра захворіла. Відправили її в госпіталь на лікування. А там дівчата навчили, як прикинутися хворою, нагріваючи термометр. Так місяць і пробула в таборі для полонених на лікуванні.
Коли прийшла визвольна Червона армія, всіх остербайтерів вивезли до Києва.
– Як звідти додому добралася – вже й не пам’ятаю. Пригадую лише, що в Щорсі сусіда зустріла, він і підвіз мене до Чепельова, - розповідає жінка.
А в селі вже дізналася про те, що з війни не повернувся її батько, що домівку німці знищили…
Змайстрували з матір’ю малесеньку хатинку і потихеньку почали обживатися, працювати та адаптуватися після війни, як і всі односельці.
Олександра Григорівна, розповідаючи про своє життя, дістала сімейний фотоальбом і почала показувати старі фото: тут вона маленька з мамою, це її дідусь, а тут вже і сама вона бабуся… Серед старих знімків лежить викрійка, зроблена з газети.
– Ви й шити вмієте?
– Звичайно! Після війни в Чепельові відкрили швейну майстерню. Я там три роки пропрацювала. А потім пішла в колгосп на роботу. Важко було. Бо ми, дівчата, і косили самі, і орали, і волочили…
Тут у селі вона зустріла свою любов – Івана, на рік молодшого за себе. Іван Павлович - ветеран Другої світової війни, нині вже 12 років як покійний. Отримав багато бойових нагород. Найвищі - Медаль «За відвагу» та Орден Червоної Зірки. Як свідчить Наказ командуючого артилерійською дивізією, нагородили бійця за проявлену сміливість і мужність - його розрахунки допомогли знищити 2 ворожі гармати, 4 кулемети і 20 гітлерівців. А ще Іван Павлович виніс з поля бою пораненого офіцера… Після війни він ще дослужував в армії, а потім повернувся в рідне село.
– У 1950-му на Новий рік ми з ним і одружилися. Мені навіть прізвище змінювати не довелося – він теж Данильченко, – усміхається бабуся.
Спочатку жили в малесенькій хатинці в селі. Потім перейшли до свекрухи. Чоловіку дали роботу в місті. Він приїжджав додому тільки на вихідні.
– Не могла я з чоловіком поїхати. Мені ж паспорта не давали, як і всім селянам на той час, щоб з села не виїжджали. Але згодом дали документ і ми оселилися тут, де я оце і нині живу в Сновську, - каже співрозмовниця. – На роботу влаштувалася на кухні в залізничній їдальні. Потім ще 19 років пропрацювала на роздачі.
У сімї Данильченків народилося двоє дітей – син і донька. Олександра Григорівна має вже чотирьох внуків і шістьох правнуків. Як для свого поважного віку виглядає чудово і має ясний розум. Сама варить собі перші страви, сама прибирає в будинку. Жаліється, що стала погано бачити і чути, тож телевізор не часто дивиться, газет не може почитати. До минулого року, щоб чимось зайнятися, бабуся сама перекопувала город, саджала все і полола. У цьому році наймали людей перекопати. І сапувати, каже, видно не подужає, та спробує. Розповідає, що дуже любить молоко, довго і корівку тримала, поки сили були.
Майже 6 років тому Олександра Григорівна поховала сина.
– Тяжко самому в хаті вік доживати. Нема з ким і поспілкуватися – тільки вірний песик у дворі. Іноді на лавочці з сусідкою посидимо. Решта на вулиці - молоді сім’ї, їм ніколи, вони весь час поспішають на роботу чи дітей до школи та садочка ведуть.
Дякувати Богу, донька Наталія живе у Сновську, тож щодня приходить до мене: поговорить, принесе щось смачненьке. У внуків свої родини, свої турботи. Я їх розумію, бо ж сама така була: часу не вистачало вгору глянути. А тепер самій з ранку до вечора день такий довгий! Та вони провідують мене, не забувають.
...Прощаючись з героїнею оповіді, подумалось: як по-різному людина відчуває плин часу. Для когось він летить, а для когось тягнеться наче, гума.
Прокидаємося вранці і знову вперед. До вечора роботи не переробити. Знову щось не встигли. Скоріше б відпустка. Скоріше б весна, ні – зима, бо хочеться відпочити. Рік, другий. Швидше б діти підросли. Швидше … В стрімкому потоці летить і саме людське життя. Від понеділка до п’ятниці, від Нового року до Нового року. А, може, іноді варто зупинитися, хоч на мить: побачити прекрасну весну, що буяє, погратися з дітьми у веселу гру, а не вручити їм планшет, провідати рідних. Особливо тих, хто вже поважного віку, хто виглядає нас щодня, а у нас все нема часу…
Розмовляла
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора та з архіву
родини Данильченків.
– Це за паспортом, - каже бабуся. - Та мені сьогодні, мабуть, 95. Бо коли відступали німці, вони спалили нашу батьківську хату, разом з нею і всі документи згоріли. Коли виписували нові - записали рік народження 1925-й. Так і живу.
Народилася Олександра Григорівна у Чепельові. Були в неї ще сестра і два брати. Пережила голодомор. Як розпочалася війна 1941-го, її, неповнолітню дівчину, разом з іншими земляками вивезли на роботи до Німеччини. Довелося і корів доїти, і городи обробляти. Єдина втіха, що її німецькі господарі ставилися до працівників з України добре, за один стіл завжди саджали обідати.
Іван Данильченко отримав багато бойових нагород.
Родина Данильченків – мати, батько, син, донька з чоловіком та внучка.
Згодом Олександра захворіла. Відправили її в госпіталь на лікування. А там дівчата навчили, як прикинутися хворою, нагріваючи термометр. Так місяць і пробула в таборі для полонених на лікуванні.
Коли прийшла визвольна Червона армія, всіх остербайтерів вивезли до Києва.
– Як звідти додому добралася – вже й не пам’ятаю. Пригадую лише, що в Щорсі сусіда зустріла, він і підвіз мене до Чепельова, - розповідає жінка.
А в селі вже дізналася про те, що з війни не повернувся її батько, що домівку німці знищили…
Змайстрували з матір’ю малесеньку хатинку і потихеньку почали обживатися, працювати та адаптуватися після війни, як і всі односельці.
Олександра Григорівна, розповідаючи про своє життя, дістала сімейний фотоальбом і почала показувати старі фото: тут вона маленька з мамою, це її дідусь, а тут вже і сама вона бабуся… Серед старих знімків лежить викрійка, зроблена з газети.
– Ви й шити вмієте?
– Звичайно! Після війни в Чепельові відкрили швейну майстерню. Я там три роки пропрацювала. А потім пішла в колгосп на роботу. Важко було. Бо ми, дівчата, і косили самі, і орали, і волочили…
Тут у селі вона зустріла свою любов – Івана, на рік молодшого за себе. Іван Павлович - ветеран Другої світової війни, нині вже 12 років як покійний. Отримав багато бойових нагород. Найвищі - Медаль «За відвагу» та Орден Червоної Зірки. Як свідчить Наказ командуючого артилерійською дивізією, нагородили бійця за проявлену сміливість і мужність - його розрахунки допомогли знищити 2 ворожі гармати, 4 кулемети і 20 гітлерівців. А ще Іван Павлович виніс з поля бою пораненого офіцера… Після війни він ще дослужував в армії, а потім повернувся в рідне село.
– У 1950-му на Новий рік ми з ним і одружилися. Мені навіть прізвище змінювати не довелося – він теж Данильченко, – усміхається бабуся.
Спочатку жили в малесенькій хатинці в селі. Потім перейшли до свекрухи. Чоловіку дали роботу в місті. Він приїжджав додому тільки на вихідні.
– Не могла я з чоловіком поїхати. Мені ж паспорта не давали, як і всім селянам на той час, щоб з села не виїжджали. Але згодом дали документ і ми оселилися тут, де я оце і нині живу в Сновську, - каже співрозмовниця. – На роботу влаштувалася на кухні в залізничній їдальні. Потім ще 19 років пропрацювала на роздачі.
У сімї Данильченків народилося двоє дітей – син і донька. Олександра Григорівна має вже чотирьох внуків і шістьох правнуків. Як для свого поважного віку виглядає чудово і має ясний розум. Сама варить собі перші страви, сама прибирає в будинку. Жаліється, що стала погано бачити і чути, тож телевізор не часто дивиться, газет не може почитати. До минулого року, щоб чимось зайнятися, бабуся сама перекопувала город, саджала все і полола. У цьому році наймали людей перекопати. І сапувати, каже, видно не подужає, та спробує. Розповідає, що дуже любить молоко, довго і корівку тримала, поки сили були.
Майже 6 років тому Олександра Григорівна поховала сина.
– Тяжко самому в хаті вік доживати. Нема з ким і поспілкуватися – тільки вірний песик у дворі. Іноді на лавочці з сусідкою посидимо. Решта на вулиці - молоді сім’ї, їм ніколи, вони весь час поспішають на роботу чи дітей до школи та садочка ведуть.
Дякувати Богу, донька Наталія живе у Сновську, тож щодня приходить до мене: поговорить, принесе щось смачненьке. У внуків свої родини, свої турботи. Я їх розумію, бо ж сама така була: часу не вистачало вгору глянути. А тепер самій з ранку до вечора день такий довгий! Та вони провідують мене, не забувають.
...Прощаючись з героїнею оповіді, подумалось: як по-різному людина відчуває плин часу. Для когось він летить, а для когось тягнеться наче, гума.
Прокидаємося вранці і знову вперед. До вечора роботи не переробити. Знову щось не встигли. Скоріше б відпустка. Скоріше б весна, ні – зима, бо хочеться відпочити. Рік, другий. Швидше б діти підросли. Швидше … В стрімкому потоці летить і саме людське життя. Від понеділка до п’ятниці, від Нового року до Нового року. А, може, іноді варто зупинитися, хоч на мить: побачити прекрасну весну, що буяє, погратися з дітьми у веселу гру, а не вручити їм планшет, провідати рідних. Особливо тих, хто вже поважного віку, хто виглядає нас щодня, а у нас все нема часу…
Розмовляла
Лариса МАРТИНЕНКО
Фото автора та з архіву
родини Данильченків.
Комментариев нет:
Отправить комментарий