Цього тижня Ніні Федорівні Коробко виповнилося 95 років. Вік вельми поважний. Поміж її родичів таких довгожителів ще ніколи не було. Подумки повертаючись у минуле, вона пригадує непрості випробування долі, тяжку працю і разом з цим – безмежну любов, яка завжди єднала її велику родину. А в неї – п’ятеро дітей, одинадцятеро онуків і десять правнуків. Багато хто з них живе далеко від Сновщини. Але охоче приїжджає до рідного краю, щоб побачити та щиро обійняти кожного, для кого Ніна Федорівна мати, бабуся та прабабуся. Бо традиційні сімейні цінності є для них напрочуд важливими.
Народилася вона у Попільні, у звичайній сільській сім’ї. Вже у ранньому дитинстві жорстокий випадок назавжди змінив її життя. Як оповідали родичі, п’ятирічна Ніна гралася з сопілкою, а сусідський хлопчак, забираючи забавку, сильно її штурхонув. Дівчинка впала і сильно вдарилася головою об камінь. Її повезли до лікаря у Сновськ. Всю дорогу вона сильно кричала. Але зарадити біді не вдалося: Ніна втратила слух і оніміла.
Згодом у школі вона закінчила 3 класи, паралельно опановуючи нову науку – як розмовляти на мигах жестикуляцією. Після війни з Німеччиною, маючи вже 18 років, Ніна поїхала по освіту до Чернігова, в училище, де навчали швачок. І вже там доля звела її із земляком Іваном – з Нових Млинів. Він теж не чув і не розмовляв, а працював бондарем. Так і вирішили далі йти разом життєвою дорогою. Можна лише здогадуватися, як вони звірялися одне одному в почуттях. Хоча, правду кажуть, інколи очі й серця розповідають усе краще, ніж пишномовні слова.
Ніна та Іван одружилися. Окрім кохання, в них нічого тоді не було. Жили у гуртожитку. Але в 1955 році сім’я стала більшою, народився первісток – Віктор. Згодом довелося переїхати до Нових Млинів, де побачили світ ще двійко дітей – Петро та Ольга. А вже назавжди осіли у Попільні, де й збудували власну хату. Саме це село можна вважати малою батьківщиною двох їхніх молодших синів – Олексія та Олександра. Батько багатодітної родини робив діжки. А Ніна підпрацьовувала в колгоспі, бувало, знаходила роботу технічкою у місцевій школі або клубі. Але справжньою професією її життя стало пошиття одягу. Діти згадують, як у хаті завжди лежали рулони різних тканин, а майстриня виконувала будь-які замовлення – від сорочок і білизни до бурок і кожухів. Швацька машинка «Зінгер» вважалася ніби годувальницею сім’ї. Бо жити лише за рахунок підсобного господарства було доволі складно.
У родині збереглися спогади, як батько Іван вигадав щось на кшталт бізнесу: ростив соняшник, сушив і провіював насіння, смажив його. А коли назбирував п’ять мішків (скільки міг нести) – залізницею вирушав на Москву. Там склянками розпродував свій товар і у зворотню дорогу купував дріжджі (вони були в дефіциті) та мандарини. Ці покупки доставляв на замовлення землякам, а як ще щось лишалося – приїжджав торгувати до райцентру на базар. Неодноразово ним займалися «контролюючі органи», висуваючи претензії за «спекуляцію». Проте Іван у письмовій формі дуже просто пояснював свою мотивацію: «Маю пенсію 12 карбованців і п’ятьох дітей, яких треба ростити і виводити в люди…»
Ніна завжди була віруючою людиною, зберігала молитовник, який дістався їй у спадок від матері. Часто залізницею їздила до міста, а із вокзалу пішки йшла у Носівку, у Святопокровську церкву, щоб взяти участь у Святій Літургії. З чоловіком Іваном прожила 60 років. Та ось вже давно його нема, у 86-річному віці відійшов у вічність. Проте на схилі віку Ніна Федорівна не самотня. Її оточено увагою та любов’ю величезної родини – дітьми, онуками, правнуками. І це зігріває їй душу і зміцнює переконання, що доля все ж таки подарувала їй чимало щасливих моментів. З рідними вона нині спілкується мовою люблячого серця. А її натруджені руки не хочуть лишатися без роботи. За давньою звичкою Ніна Федорівна часто сідає і плете килимки. Так минає черговий день її життя...
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий