Практично все життя Вячеслава Борща пов’язане із залізницею. Народився в 1955 році у родині залізничників. Професійну освіту здобув у залізничному технікумі. Під час служби в армії водив тепловоз, яким перевозив балістичні ракети. Майже 44 роки трудової біографії присвятив місцевому депо. А його син Євген зараз працює машиністом-інструктором локомотивних бригад. Таке враження, що сама доля твердо спрямувала Вячеслава Георгійовича на сталеву магістраль. Туди, де цінуються порядок, компетентність і колективне почуття обов’язку.
– Мій дід Йосип Якубенко працював майстром-будівельником на залізниці у Сновську, - розповів Вячеслав Борщ. – Було це давно, майже сотню років тому. А батько і мати навчалися в місцевій колійно-технічній школі. (Вона стояла приблизно там, де зараз розташований маленький міський базарчик). Випуск фахівців колійного господарства стався у 1939 році, вже в умовах початку Другої світової війни. Круговерть наступних подій змінила долі багатьох людей. У підсумку мої батьки опинилися в Казахстані, в регіоні під назвою Мангишлак, біля Каспійського моря. Саме там колись відбував солдатське заслання Тарас Шевченко.
Дитинство і юність Вячеслава Борща минули на казахській землі. А ким стане, коли подорослішає, він знав ще змалку. Звісно ж, що залізничником! Тим більше, що і його старший брат Володимир обрав професію машиніста. Фахову підготовку Вячеслав пройшов в Алма-Атинському залізничному технікумі. А потім – армія. Служив у ракетних військах стратегічного призначення, на Байконурі. Більшість людей і досі думає, що там був просто космодром. З одного боку, це дійсно так. Вячеслав Борщ, виходячи з казарми, тоді неодноразово бачив запуски ракет-носіїв у космос. Однак там дислокувалися і підрозділи, які мали відношення до ядерного озброєння. Величезні ракети довжиною під двадцять метрів перевозилися залізничним транспортом на спеціальних платформах. А Вячеслав керував локомотивом, який доставляв цей небезпечний вантаж до місця, звідки намічався старт. (Перед тим довелося вивчитися на військового машиніста в спеціальній школі). За завданнями служби випала нагода побувати на ще одному, суто військовому космодромі – Плесецьк. І на всесвітньовідомому полігоні Капустін Яр, де свого часу випробовувалися перші радянські балістичні ракети і здійснювалися підриви ядерних зарядів.
Після демобілізації у 1977 році Вячеслав Борщ вирішив переїхати на малу батьківщину – до міста залізничників, яке знаходилося на березі річки Снов. У локомотивному депо була вакансія – помічника машиніста. Далі почалося звичайне молоде робітниче життя – поїздки, професійне зростання, нові друзі. Одружився. З часом народилися донька і син.
Яким було тоді депо? Єдиним кипучим організмом. З 1977 по 1986 рік обсяги перевезень постійно зростали, штат розширювався, тривало навчання молодих спеціалістів. Через станцію щопівгодини проходив якийсь вантажний ешелон. А ще – чимало пасажирських потягів відправлялося в дорогу. Плече обслуговування нашими локомотивними бригадами сягало Ворожби і Гомеля. Навантаження на машиністів та помічників було чималим, інколи час між поїздками складав лише 12 годин. Зарплатня їхня, звісна річ, була вищою, ніж на деяких інших місцевих підприємствах, карбованців триста. Але ж і праця була непростою. І дуже відповідальною. До того ж ще існували так звані соціалістичні зобов’язання, коли робітник депо мав два дні на місяць, переважно у вихідні, відпрацювати на роботах з благоустрою або будівництві якихось об’єктів.
- Здавна так склалося, що в депо найбільш престижним вважалося працювати в цеху експлуатації, - пригадує Вячеслав Борщ. – Машиністи паровозів, їхні помічники і кочегари фактично були обличчям підприємства і вважалися уособленням професії. Загалом у колективі депо панувала хороша робоча атмосфера. Авторитетом користувалися ті, хто мав глибокі фахові знання, постійно демонстрував технічну грамотність і міг швидко опанувати щось нове – наприклад, більш сучасну марку рухомого складу. Повагою колег завжди користувалися спеціалісти своєї справи Володимир Ігнатчик, Геннадій Білинський, Іван Корінь, Юрій Максимов, Іван Дутка. Вони охоче ділилися своїм досвідом з молодим поколінням і на власному прикладі демонстрували всім, як треба цінувати роботу на залізниці. Особливо наголошуючи, що наша професія вимагає свідомості, а легковажності не пробачає. Зрештою, ціна помилки залізничника завжди висока – великі збитки держави або каліцтво чи навіть смерть людини. І хоча програма галузевого навчання спрямована передовсім на недопущення і оперативне усунення аварійних ситуацій, в житті буває всяке. То пожежа в локомотиві виникне, то стрілку пошкодять, або взагалі - хтось проїде на забороняючий сигнал. (В останньому випадку, якщо все минулося без наслідків, машиніста «позбавляли прав» і переводили на інше місце роботи. А якщо з наслідками – то могли і до в’язниці посадити).
На запитання – «Що було найцікавішим під час роботи в депо?», Вячеслав Борщ без вагань відповів: «Коли у 1986 році переходили на експлуатацію нових тепловозів. Вони значно потужніші, досконаліші, вимагали високого рівня знань і професійних навичок. Тоді це було ніби як випробування, виклик для наших локомотивних бригад. Але ми упевнено довели свою здатність працювати на новій техніці».
Однією з переваг роботи на залізниці в усі часи була пільга – безкоштовний проїзд цим видом транспорту. «Якось я скористався такою можливістю, - розповів Вячеслав Борщ. – Їздив у 1981 році до столиці Казахстану – Алма-Ати. Там живе мій рідний брат, нині пенсіонер-залізничник. А один мій колега – Сергій Гайдук – вирушив у мандрівку на Кавказ, спеціальним туристичним потягом. Напевне, робота у нашій галузі все ж таки декого спонукає до подорожей… Це як шанс реалізувати давню мрію. Взагалі ж, залізничники завжди утворювали особливе середовище з дуже високим рівнем особистих відносин. Вони були не лише робітниками-професіоналами, а й спортсменами, мисливцями, аматорами культури. Якщо поглянути ширше – їх вважали носіями давніх традицій і доволі облаштованого повсякденного побуту. День залізничника зазвичай відзначало мало не все місто. Святкування проводилися в лісі, там, де і досі ростуть старовинні дуби. І які б зміни не приходили в наше життя – Сновськ, немов ті давні дерева, завжди зберігатиме пам’ять про своє коріння…»
За майже 44 роки роботи у депо Вячеслав Борщ займав різні посади. Був і заступником начальника підприємства. Проте через «заходи оптимізації» останнім часом числиться слюсарем-ремонтником IV розряду. В його послужному списку чимало записів про заохочення та нагороди. Почесна грамота Південно-Західної залізниці (2005 рік), відзнака «За доблесну працю на Південно-Західній залізниці» (2010 рік), відзнака «Відмінник Південно-Західної залізниці» (2013 рік), відзнака «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці» (2015 рік). Однак він не вважає посади і відзнаки головною цінністю життя. Займатися улюбленою справою і перебувати між однодумцями – саме такі стимули і кличуть його кожного робочого дня у депо. Не даремно ж кажуть: щасливий той, хто зранку із задоволенням йде на роботу, а ввечері із гарним настроєм повертається додому…
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото з архіву Вячеслава Борща.
Комментариев нет:
Отправить комментарий