Раїса Пилипівна Литвин живе у маленькій Софіївці, куди тепер складно доїжджати-доходити, де не залишилося жодної адміністративної одиниці, навіть магазинчика, аби чи хліба придбати, чи інших товарів першої необхідності.
Все це один раз на тиждень у село доставляє тихоновицький підприємець Леонід Тебенко, на якого люди моляться, якому низько вклоняються за милосердя і терпіння. Бо ж доїхати до колишньої автобусної зупинки по бездоріжжю – справжній клопіт і самопожертва. Чому до зупинки? Та тому, що вона останніми роками слугує таким собі бутіком, у якому можна заховатися від дощу, снігу, присісти на лавочку й дочекатися потрібного буханця, пляшки олії чи пачки макаронів, того, що зветься товаром першої необхідності. До слова: зупинка навіть виглядає пристойно, бо зусиллями місцевих жительок була побілена й розмальована. Зупиняються коло неї і закупівельники сиру, який їм здають власниці всього трьох корів. Ось саме стільки їх лишилося в Софіївці, хоч ще у пам’яті ті часи, коли випасалася ціла молочна громадська череда, а в деяких обійстях ще й овець, кіз, коней тримали, не кажучи про свиней і птицю. «Сирники» також не обмежуються лише закупівлею потрібної продукції – везуть людям хлібо-булочні вироби, навіть ковбаси, фрукти, що всіх задовольняє, всім до вподоби. Бо ж у Сновськ не наїздишся, не наплатишся, а в маршрутку, що курсує сусідньою Іванівкою по вівторках і п’ятницях, потрапити буває важко – пасажири бусік заповнюють ще в Тихоновичах! Тож нічого не залишається, як об’єднуватися з кимось і викликати таксі. Задоволення недешеве, вартість сягає 400 грн, які виділити з мізерної пенсії досить важко.
Але Раїса Пилипівна й деякі її односельці – виділяють, бо, приміром, купити десь ближче ліки взагалі не виходить, а без корвалменту, жарознижувальних тощо – ніяк! Таке дороге задоволення вона собі дозволяє не частіше одного разу на три місяці, щиро сподіваючись на позитивні зміни в країні і власному житті.
– Може ж таки колись пенсію добавлять, - журиться, - тоді й їздитимемо частіше, і виходитиме себе побалувати смаколиками, різноманітним спілкуванням. У селі ж, вдома, воно обмежене і невелике. - Як посходимося із жінками, то все про коронавірус, інші болячки й труднощі, й зовсім мало про радісне, - додала до оповіді героїня.
Безмежно радію зустрічі з нею, представницею сотень простих жінок, здатних нести на собі весь тягар буденності, непросту щоденну ношу, альтернативі якій, мабуть, просто нема.
Намагалася підтвердити її сподівання та обов’язкову увагу до людей похилого віку з боку держави, навіть на те, що жито на городі, яке чогось так довго не сходить, неодмінно проросте й зійде, що буде ще теплою осінь і не злою зима, і що її близький ювілей принесе і усмішку на обличчя, і увагу добрих людей.
До речі, дров, за словами Раїси Пилипівни, у неї вистачить не на один сезон, і грубка у хаті гріє гарно. Регулярно провідує соцробітниця Світлана Савченко, тобто позитив є, і надія на краще – також!
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий