Надія Стародубець: «Мати свій стиль – найпрекрасніше»

 Нації вмирають не від інфаркту. 

Спочатку їм відбирає мову. 

(Ліна Костенко)

 Ця фраза відомої української поетеси Ліни Костенко в наші часи стала як ніколи актуальною. На превеликий жаль, молодь, особливо у великих містах, дедалі частіше цурається рідної мови, натомість, спілкуючись сусідньою, чужою. Та і в селах все частіше чується не чисте українське слово, а суржик. Саме тому, щоб привернути увагу до рідної мови та вкотре показати, яка вона у нас мелодійна, чиста та милозвучна, щороку 9 листопада в країні відзначають День української писемності та мови. 

Особливим дев’яте листопада стало і для вчителя української мови та літератури Надії Стародубець із Петрівського НВК. 

Свій професійний шлях вона починала ще з 1997 року у Хотуницькій школі. Прийшла туди одразу після закінчення інституту, в 21 рік. Натомість її першим учням було по 17. Та, незважаючи на таку маленьку різницю у віці, молода вчителька одразу заслужила повагу та авторитет не лише школярів, а й колективу. Не один раз відвіду­вали її уроки і директор, і заступники, постійно дивуючись, як така тендітна, юна вчителька гарно тримається, досконало володіє матеріалом та позитивно впливає на дітей. 

– Вже тоді мені хотілося розвиватися, вишукувати щось нове, цікаве, незвідане для дітей, - згадує Надія Михайлівна. – Я полюбила їх усім серцем, думаю, як і вони мене. Разом ми готувалися до підсумкових атестацій, проводячи за шкільними партами навіть більше, ніж було потрібно, шкільні заходи та організовували дозвілля. 

Згодом працелюбна жінка стала заступником директора з виховної роботи та робила все для того, аби її рідний навчальний заклад процвітав. Та згодом школу закрили. А Надія Стародубець влаштувалася у Петрівський НВК, де трудиться й нині. 

Вже багато років поспіль педагогічним кредо для неї стали рядки відомого українського письменника, поета Івана Франка: 

«Не кидай власної мети, 

Щоб за чужою десь іти, 

А власну ясно ціль пізнай, 

До неї твердо поспішай».

– Дійсно, ці слова особливо важливі для мене. З роками викладання розумієш все частіше – якими б досконалими та гарними не були б ідеї інших, завжди треба мати свої. Саме вони унікальні, індивідуальні й зрозумілі нашим учням. Адже кожен урок залежить не лише від вчителя, але й дітей. Неможливо давати їм одну й ту саму тему однаково з року в рік. Кожен клас сприймає матеріал по-різному. Одним вистачає лише програмних тем, а іншим доводиться вишукувати стільки цікавинок та незвіданих фактів, що й уявити не можна. Тож мати свій стиль – найпрекрасніше, що може бути. 

День української писемності і мови для нашої школи і для мене особисто – напрочуд важливий. До речі, його почали відзначати з 1997 року, якраз тоді, коли я вперше прийшла до школи. Відтоді він став для мене особливим, рідним. 

Пам’ятаю, як перші роки ми остаточно не розуміли, як доцільніше та яскравіше його проводити. Починали із невеличких учнівських доповідей, рефератів про Нестора Літописця, пам`ять якого, власне, й вшановують цього дня. А далі почалося: вікторини, конкурси, учнівські проєкти, оформлення стендів, газет, усні журнали, декламації віршів, власні проби пера, ігри. Дуже полюбилося учням і написання щорічного радіодиктанту національної єдності. 

На жаль, цього року всі задуми Надії Михайлівни реалізувати не вдалося. Діти наразі знаходяться вдома та навчаються дистанційно через те, що заклад і досі не підключили до опалення. 

Єдине, що вдалося реалізувати – це написати радіодиктант. Сподіваюся, що наступного року цей рідний та особливий день ми відзначимо усією дружною шкільною родиною, щоб вкотре зрозуміти – наша мова найкрасивіша та найдорожча. 

Тетяна ЛИТВИН