Роки, десятиліття з того часу минули, коли я працював в депо, а дружина – секретарем у прокуратурі. Ми щойно отримали нове житло і вирішили обставити його меблями. Для цього поїхали в Гомель, де вибір був значно кращий та й доставка непогана. Маю на увазі залізницю й товарну контору, в якій залюбки надавалися різні послуги з перевезення вантажів, у тому числі й побутових, таких, як меблі.
Словом, дісталися ми з моєю Лідією Костянтинівною цього білоруського містечка, знайшли потрібний нам торговельний заклад і дивимося-вибираємо. Від блиску красивих гарнітурів, шаф, столів, ліжок, трюмо, диванів очі розбігалися й ми просто не знали, що першочергово вибрати. Вголос розмірковували, що ж таки обрати: трюмо, ліжко для дітей, комод, стіл? Воно все нам підходило, крім одного – нестачі грошей. Як виявилося згодом, нашу палку дискусію та переживання чув один громадянин, який в той час також знаходився у меблевому магазині. Він стояв поблизу і був свідком емоційних міркувань, ситуації, в якій опинилися.
Далі все нагадувало казку, якусь містику. Цей чоловік (ім`я вже не пам`ятаю, а прізвище мав Реус) попросив нас взяти від нього гроші і купити все необхідне для дому, все, за чим їхали – і ліжка для дітей, і буфет, і дзеркало, і стільці зі столом, і шафу. Більш того, він і вантажну автівку потім знайшов, і доправив речі до пункту перевезень, оформивши всі необхідні документи й за все те заплативши.
Слів у нас бракло, щоб висловити безмірну вдячність цій добрій людині, як виявилося, земляку, котрий мешкав по вулиці Червоноармійській.
Віддавали ми потім йому ці гроші протягом року, без жодних відсотків, розписок. Навпаки, кожного разу добродійник запитував, чи є у нас на що жити, перекону--вав, що може почекати, що нам не варто так поспішати і вибиватися з сил.
Я не знаю, чому мені так сильно захотілося прийти в редакцію і розказати про все читачам – про час, в який жили, про людей, з якими пересікалися, про милосердя, гуманність, які в ті часи переважали над бідністю, скрутою, бездуховністю.
А що наразі? Чи готові підставляти одне одному плече, дарувати радість і любов. Хочеться думати, що так. А як насправді – кожен знає…
Підготувала
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий