Любов Чернявська – соціальний працівник із 16-літнім стажем. За ці роки жінка допомагала, підтримувала та робила для стареньких стільки всілякої роботи, що важко й уявити. А після важкого, насиченого робочого дня, повертавшись додому, встигала й трьох дітей виховувати, й лад у домі та на городі наводити, і по господарству з чоловіком трудитися.
Родом Любов Федорівна із Гути-Студенецької. Проте Клюси вже давно стали для неї рідним селом, адже проживає тут вже більше сорока років. Приїхала за направленням на роботу як швачка-закрійниця. Два роки працювала за освітою, тут зустріла майбутнього чоловіка та вийшла заміж.
– У ті часи, - згадує жінка, - Клюси були дуже перспективним, великим селом. Тут функціонували колгосп, табір, ферма. Було багато молоді, яка будувала плани, мріяла про розквіт села, про нові робочі місця. Воно так і було, але лише спочатку. Згодом почали закриватися швейні майстерні, а мені довелося шукати іншу роботу. Вибір був не великий, тому пішла на ферму. Там виконувала найрізноманітнішу роботу, а отримувала копійки. Потім закрили і її.
Тодішній сільський голова запропонував піти соціальним робітником, я й погодилася. Хоча знала, що ця робота досить складна не лише фізично, а й морально. Проте вибору не було – потрібно було вивчити і старшу доньку, яка на той час вже була студенткою, і молодшого сина-школяра. Ось так і почався мій трудовий шлях соціального працівника.
Спершу було дуже важко. Пам’ятаю, як не один раз приїздила до територіального центру і говорила керівництву, що, мабуть, ця робота не для мене. Та завжди тут знаходили слова підтримки, вселяли віру у власні сили і я лишалася. А згодом дійсно стало набагато легше, і більше всього саме з моральної точки зору.
Любов Чернявська обслуговує 12 людей похилого віку та має свій графік навідування до них. Проте цей графік досить умовний.
– Якщо людина захворіла, то я ніколи не чекатиму того дня, коли маю відвідувати її за графіком. Стараюся приходити до неї по кілька разів на день. Приношу ліки, готую їжу. Старенькі люди, вони ж, як діти. Потребують особливої уваги та турботи, - каже соцпрацівниця.
Робочий день Любові Федорівни починається з дев’ятої ранку. В основні обов’язки входить уся робота по дому (прибирання, готування їжі, прання тощо). В опалювальний період вона носить дрова, топить грубки, а взимку ще й доріжку від снігу розчищає. Окрім цього, жінка ходить в магазин за продуктами та товарами першої необхідності, в аптеку за ліками.
На запитання: «Де вона знаходить у собі стільки сили?» відповідає з усмішкою: «Ми, сільські жінки, до праці звикли. Це у нас у крові. Ще з молодості ми ніколи не сиділи, склавши руки, постійно трудилися, шукали, де заробити копійку. Так і зараз. І хоч сили та здоров’я уже не ті, розумієш, що підтримка та допомога стареньким – на першому місці. І саме підтримка, порада, добре слово іноді для них важливіші, ніж зроблена робота. Люди мене чекають, а я відчуваю, що корисна та потрібна їм. Іноді вони діляться такими переживаннями та думками, які не розповідають навіть власним дітям. Не хочуть їх турбувати. А я завжди стараюся не просто слухати, а й підтримувати розмову, може й порадити щось. Люди ж усі різні: у кожного своя доля, свій характер, настрій. А нам, соціальним працівникам, обов’язково знаходити спільну мову з усіма, адже це у нашій роботі важливо».
Два роки тому Любов Чернявська вийшла на пенсію та роботу не полишає. Говорить, що за ці роки так звикла до цих людей, до спілкування з ними, що поки що не уявляє себе без цього.
За словами жінки, по-справжньому відпочиває вона від роботи лише у власному садочку. Там у неї росте стільки квітів, що й перерахувати важко. Лише улюблених хризантем 33 види. А квіти у відповідь дарують їй свою красу, ніжність та неймовірний аромат. Бо вони ж, як люди, хороших людей відчувають.
Тетяна ЛИТВИН
Фото з архіву героїні
Комментариев нет:
Отправить комментарий