Читаючи твори харків`янки Олени Фомічової, котра нині проживає у США, я відчуваю себе, ніби обсипаною пелюстками різноманітних квітів, ніби в коконі тепла і світла. І це на фоні усієї нинішньої холоднечі, буденності, напруги і тривог.
Мудро, щиро, лірично, філософськи й дуже поетично пані Олена створює свої шедеври, якими захотілося поділитися з нашими читачами.
До речі, вона залюбки читає на блозі наш «Промінь» і навіть вирішила передплатити з березня видання публічній бібліотеці та українській церкві на ім`я протоієрея Андрія Сильченка. Ми всі їй безмежно вдячні.
В моєму серці
Я Богу дякую за те, що ще жива,
Що не забрав
ковід у свої пащі.
Можу до рими підібрать слова,
Писати вірш та не питати: «Нащо?»
Та висловити задум у рядках,
Коли на серці так буває гірко,
Новини в змозі Всесвіт налякать.
І на Землі є монстр, як чорна дірка.
Він поглинає мозок і життя,
Руйнує кривда незміцнілі душі.
В минуле вже немає вороття.
В майбутнє зазирнути мушу.
Закінчиться колись і ця війна,
Розквітнуть мальви, соняшник, калина.
В моєму
серці завжди є вона:
Міцна та
горда, вільна Україна!
До мами
Вже блищить волосся посивіле,
Ніби снігом припорошене колосся.
Мамо, ти голубка сизокрила,
Пташенята вже твої
дорослі.
Твоя доля, наче поле біле,
Що вітри і гнули, і ламали.
Та нема у світі тої сили,
Щоб любов велику
руйнувала.
Пам`ятаєш нас іще
маленьких,
Жовтодзьобих пташенят - свою малечу.
Надірвала ти своє серденько,
Що у грудях стогне і щебече.
Стежать за холодними зірками
Найдорожчі в
світі сірі очі.
Мамо, не
сумуй за діточками,
Не журись, рідненька, серед ночі.
Вже блищить волосся посивіле,
Ніби снігом припорошене колосся.
Мамочко, голубко сизокрила,
Комментариев нет:
Отправить комментарий