- Це тому, що вона без роботи не може, - посміхається молодша донька Ольга, яка доглядає материну старість. – Влітку всю смородину прополола, терла кабачки корові. Щойно полущила кукурудзу.
Справді, за тими, хто не звик сидіти на місці, старість не вженеться. Марія Аристархівна нормально бачить, досі «на своїх ногах». І пам’ять має відмінну. Розказуючи, не збивається, не плутає подій і років, згадує навіть незначні деталі.
– Хочеш, розкажу, як ми в Ленінград колгоспні яблука возили? Навантажили їх повний кузов. І ми там їхали. В яблуках. У куфайках, у хустках із клоччя. Продавали на базарі. Велику ціну не правили, бо яблука були куршиві. Тому й розібрали усі. Голова сказав за виручені гроші купити скати на машину. Водій за ними поїхав, а мене з подругою залишив на базарі. Ми ждали-ждали: нема. Полякалися: добре, як тільки заблудився, а раптом щось трапилось. Що нам робити у чужому місті? Та ще й без грошей. Правда, трохи вторгували за мак. Та то копійки. А ще в одного чоловіка, що з нами їздив, мак украли. Цілу торбу поцупили з машини, хоч вона й стояла біля міліції. Слава Богу, водій приїхав. Хоч і пізно. Їхали додому раді – усе зробили, як голова наказав.
Ціле життя вона віддала колгоспу. Овдовіла в 41 рік. Чоловік прийшов з фронту хворим. Недуга і звела його в могилу. Заміж більше не ходила. Двох дочок ростила сама.
– Змалку ми все уміли робити, - згадує старша – Раїса (вона в Чернігові живе). – Але мама часто відганяла нас від роботи. Казала: ваше основне діло – вчитися. Обоє вивчились на бухгалтерів. Раїса живе в Чернігові. Її донька - найстарша онука бабусі Марії. Дівчинка в два роки залишилась без батька. Він загинув під час грози. Раїсі тоді було всього 26. Ростити доньку допомагала мама.
– А як ми з нею чекали мого старшого сина з Афганістану, - згадує Ольга. – Якось приходить від нього лист, підписаний чужим почерком. У мене й ноги помліли: невже Бориса вже нема?!
На щастя, горе обійшло нас. Конверт підписав його товариш. А потім мамі приснився сон, що Борис приїхав додому на білому коні. «Живим вернеться!» - сказала вона тоді. Так і сталося. Діждалися ми свого солдата.
– Бабуся з дитинства була ще тим вихователем, - говорить Борис Пилипенко. Ми зателефонували йому в Чернігів (він - приватний підприємець), щоб дізнатися, чи правда, що він запросив чернігівських телевізійників знімати сюжет про бабусю. – Батьки нас з братом ніколи не били. А у неї лозина була завжди напоготові.
А інформацію про телевізійників чоловік підтвердив. Каже: хочу, щоб пам’ять залишилась для усіх наступних поколінь (у баби Марії 3 онуків, 4 правнуки і 2 праправнуки) - щоб жили по-чесному, трудитися не лінувалися і честі своєї не ганьбили.
Найбільше щастя для Марії Аристрахівни, коли приїжджають гості. До безтями любить малечу. Кожному зі своєї невеличкої пенсії готує подаруночок. Шкодує тільки, що поговорити з онуками-правнуками до пуття не виходить, бо погано чує.
– Якби не це, - каже, - можна було б жити. У теплі, у добрі. Від хвороб є таблетки. Хоч і з неохотою (обходилась без них усе життя), та доводиться їх ковтати.
– А вслід за ними – цукерку, - посміхається. – Люблю солодке…
Марія ІСАЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий