Свого часу «Промінь» опублікував історичний матеріал про маєтності селян Пашкевичів у царські часи. Ця родина володіла землею - величезною прирічковою смугою біля Снову - на території сучасного міста Щорс (в районі вулиці імені Люксембург). Як не дивно, але поміж наших земляків знайшлися ті, хто ще пам’ятає декого з власників Пашкевичевого спадку. Завдяки їхнім розповідям ми можемо дізнатися про подробиці давнього життя у Щорсі й ніби наблизити минувшину, роздивитися її зблизька.
Передовсім варто згадати про подію, датовану 1908-им роком і про яку вдалося дізнатися з документа, наданого нашим земляком з Санкт-Петербурга, науковцем Є.Б. Михайленком. Отже, у виписці з Чернігівського нотаріального архіву по Городнянському повіту значиться: 14 червня нотаріус Степан Мокієвський-Зубко засвідчив продаж селянином В.А. Пашкевичем з Носівки земельної ділянки (належала йому згідно із записом від 1887 року) мешканцю Гвоздиківки І.С. Михайленку. Площа її складала 1 десятину і 1857 кв. сажнів (майже два гектари), а розташовувалася вона за залізничною колією, там, де зараз НГЧ і навколишні дворища. Межували з нею землеволодіння Луки Бережного, Захара Ревуса, Федора Хоминського, Корюківських та громадський вигон для худоби. Вартість угоди сягнула 150 карбованців. Родина Михайленків побудувала там будинок, облаштувала хорошу садибу, але в радянські часи довелося «поділитися» ділянкою. (Простіше кажучи – віддати радянській владі задарма).
Словом, Пашкевичі сотню років тому були доволі заможними й за певних обставин інакшого історичного розвитку нашої країни зараз належали б до числа чільних мешканців міста.
Але особливо цікавими є звичайні життєві оповідки, які можна почути про давнину від деяких старожилів.
Шістдесятидев’ятирічна мешканка Щорса Олена Іллівна Бойко, завітавши до редакції, поділилася не лише своїми дитячими спогадами, а й принесла добірку старих фотографій. Серед іншого вона сказала, що у молодому віці зазвичай чомусь не цінується пам’ять про минуле, а ось на схилі віку, озираючись на пройдений шлях, все неначе переосмислюється. Довгими зимовими вечорами думки минуть у ті часи, коли і люди були м’якіші, і життя здавалося доброзичливішим. І хоча минули відтоді десятиліття – деякі подробиці постають перед очима так, як і події вчорашнього дня…
- Після війни я з батьками жила по вулиці Люксембург, - розповідає Олена Іллівна. – Наша оселя стояла неподалік депо і залізничного переїзду. Ми мали хороших сусідів, серед яких – і Кароліну Масойнц. По-вуличному її кликали Карольца. (Саме про неї була стаття у «Промені», де оповідалося, як вона, невістка старшого Пашкевича, отримала чималий спадок у вигляді нерухомості й землеволодінь. Пізніше вийшла заміж за майстра відновлювального потяга Франца Масойнца. У Кароліни від першого шлюбу лишилася донька Марія, а від другого народився син Віктор). За радянських часів у Карольци відібрали більшість майна у вигляді грунтових наділів, а в 1937-му році ще й репресували (підступно забрали вночі) чоловіка. Слід зауважити: як вона, так і Франц за національністю були поляками. Ще була в неї сестра, відома в місті як Маня Крот. Доля дітей Карольци склалася по-різному. Марія довго працювала в депо і померла у 70-х роках. Натомість молодший Віктор перебрався ще в юному віці до Ленінграда, під час війни потрапив на фронт і там загинув.
Кароліна Адольфівна Масойнц (Пашкевич) у молодості була швачкою. Поміж сусідів користувалася повагою, справляла гарне враження начитаної жінки. Усі знали, що їй можна звірити будь-яку таємницю й це не стане приводом для дріб’язкових пліток. Мабуть, тут далося взнаки старе виховання. Вже у післявоєнний час, коли життя більш-менш налагодилося, до неї в гості приходили сусідські сім’ї – Зайончковські, Охріменки, грали в лото. Пили чай, спілкувалися на різні теми. Особливо це було приємно взимку, коли ранні сутінки заважали роботі на дворі, а електричне освітлення ще не стало нормою повсякдення. Карольца рідко згадувала про минуле й свою доволі нещасливу долю, намагалася не вирізнятися на фоні решти місцевих мешканців. Проте її постава, поведінка й до певної міри повсякденний побут вказували, що вона – дещо «з іншого тіста». (Навіть до знайомих та друзів зверталася ввічливо – на «Ви»). У дитячих спогадах О.І. Бойко зберегла образ Карольци як доброї господині – та нерідко пекла вдома невеличкі коржики й частувала сусідських дітлахів. Виглядало її помешкання також по-особливому. В одній з кімнат на стінах висіли дві картини. На одній – зображення трьох риб, на другій – портрет дівчини у капелюсі з пером. Умеблювання теж впадало в око: солідні різьблені стільці й комод, дзеркало у гарній рамі. Вікна прикрашали просто шикарні, у старовинному стилі, червоні штори з китицями. В інтер’єрі знаходилося місце і вишивкам, і фотографіям рідних. Звісна річ, був самовар. Згадується і бронзовий підставець з каламарем для письмових приналежностей. Стосовно дорогоцінних прикрас Карольци, то на згадку спадає лише золота обручка на її руці. Навіть попри самотнє життя ця жінка у глибині серця не хотіла вважати себе вдовою.
Кароліна Масойнц (Пашкевич) померла у 60-ті роки, перебуваючи у вельми похилому віці. Її хата перейшла до рідної племінниці – Гелі Крот. І вже згодом будинок купили інші люди…
Пропоновані нашим читачам фотографії – це ніби серія поглядів у минуле. Обличчя, одяг, краєвиди тодішнього міста – все має свій стиль, від них наче віє духом епохи. Зустрічаючись поглядом з тими людьми, мимоволі читаєм їхні емоції та переживання. І врешті-решт приходить розуміння: вони були такими ж, як і ми, але з легким нашаруванням якоїсь недосяжності, того, що шукає наше покоління, але чи колись знайде?
Олег МІРОШНИЧЕНКО
На фото з сімейного архіву О.І. Бойко - персонажі цієї оповіді з родичами, друзями та знайомими.
Читачі старшого покоління пізнають на знімках післявоєнний Щорс, зокрема, центральну площу та депо.
Передовсім варто згадати про подію, датовану 1908-им роком і про яку вдалося дізнатися з документа, наданого нашим земляком з Санкт-Петербурга, науковцем Є.Б. Михайленком. Отже, у виписці з Чернігівського нотаріального архіву по Городнянському повіту значиться: 14 червня нотаріус Степан Мокієвський-Зубко засвідчив продаж селянином В.А. Пашкевичем з Носівки земельної ділянки (належала йому згідно із записом від 1887 року) мешканцю Гвоздиківки І.С. Михайленку. Площа її складала 1 десятину і 1857 кв. сажнів (майже два гектари), а розташовувалася вона за залізничною колією, там, де зараз НГЧ і навколишні дворища. Межували з нею землеволодіння Луки Бережного, Захара Ревуса, Федора Хоминського, Корюківських та громадський вигон для худоби. Вартість угоди сягнула 150 карбованців. Родина Михайленків побудувала там будинок, облаштувала хорошу садибу, але в радянські часи довелося «поділитися» ділянкою. (Простіше кажучи – віддати радянській владі задарма).
Словом, Пашкевичі сотню років тому були доволі заможними й за певних обставин інакшого історичного розвитку нашої країни зараз належали б до числа чільних мешканців міста.
Але особливо цікавими є звичайні життєві оповідки, які можна почути про давнину від деяких старожилів.
Шістдесятидев’ятирічна мешканка Щорса Олена Іллівна Бойко, завітавши до редакції, поділилася не лише своїми дитячими спогадами, а й принесла добірку старих фотографій. Серед іншого вона сказала, що у молодому віці зазвичай чомусь не цінується пам’ять про минуле, а ось на схилі віку, озираючись на пройдений шлях, все неначе переосмислюється. Довгими зимовими вечорами думки минуть у ті часи, коли і люди були м’якіші, і життя здавалося доброзичливішим. І хоча минули відтоді десятиліття – деякі подробиці постають перед очима так, як і події вчорашнього дня…
- Після війни я з батьками жила по вулиці Люксембург, - розповідає Олена Іллівна. – Наша оселя стояла неподалік депо і залізничного переїзду. Ми мали хороших сусідів, серед яких – і Кароліну Масойнц. По-вуличному її кликали Карольца. (Саме про неї була стаття у «Промені», де оповідалося, як вона, невістка старшого Пашкевича, отримала чималий спадок у вигляді нерухомості й землеволодінь. Пізніше вийшла заміж за майстра відновлювального потяга Франца Масойнца. У Кароліни від першого шлюбу лишилася донька Марія, а від другого народився син Віктор). За радянських часів у Карольци відібрали більшість майна у вигляді грунтових наділів, а в 1937-му році ще й репресували (підступно забрали вночі) чоловіка. Слід зауважити: як вона, так і Франц за національністю були поляками. Ще була в неї сестра, відома в місті як Маня Крот. Доля дітей Карольци склалася по-різному. Марія довго працювала в депо і померла у 70-х роках. Натомість молодший Віктор перебрався ще в юному віці до Ленінграда, під час війни потрапив на фронт і там загинув.
Кароліна Адольфівна Масойнц (Пашкевич) у молодості була швачкою. Поміж сусідів користувалася повагою, справляла гарне враження начитаної жінки. Усі знали, що їй можна звірити будь-яку таємницю й це не стане приводом для дріб’язкових пліток. Мабуть, тут далося взнаки старе виховання. Вже у післявоєнний час, коли життя більш-менш налагодилося, до неї в гості приходили сусідські сім’ї – Зайончковські, Охріменки, грали в лото. Пили чай, спілкувалися на різні теми. Особливо це було приємно взимку, коли ранні сутінки заважали роботі на дворі, а електричне освітлення ще не стало нормою повсякдення. Карольца рідко згадувала про минуле й свою доволі нещасливу долю, намагалася не вирізнятися на фоні решти місцевих мешканців. Проте її постава, поведінка й до певної міри повсякденний побут вказували, що вона – дещо «з іншого тіста». (Навіть до знайомих та друзів зверталася ввічливо – на «Ви»). У дитячих спогадах О.І. Бойко зберегла образ Карольци як доброї господині – та нерідко пекла вдома невеличкі коржики й частувала сусідських дітлахів. Виглядало її помешкання також по-особливому. В одній з кімнат на стінах висіли дві картини. На одній – зображення трьох риб, на другій – портрет дівчини у капелюсі з пером. Умеблювання теж впадало в око: солідні різьблені стільці й комод, дзеркало у гарній рамі. Вікна прикрашали просто шикарні, у старовинному стилі, червоні штори з китицями. В інтер’єрі знаходилося місце і вишивкам, і фотографіям рідних. Звісна річ, був самовар. Згадується і бронзовий підставець з каламарем для письмових приналежностей. Стосовно дорогоцінних прикрас Карольци, то на згадку спадає лише золота обручка на її руці. Навіть попри самотнє життя ця жінка у глибині серця не хотіла вважати себе вдовою.
Кароліна Масойнц (Пашкевич) померла у 60-ті роки, перебуваючи у вельми похилому віці. Її хата перейшла до рідної племінниці – Гелі Крот. І вже згодом будинок купили інші люди…
Пропоновані нашим читачам фотографії – це ніби серія поглядів у минуле. Обличчя, одяг, краєвиди тодішнього міста – все має свій стиль, від них наче віє духом епохи. Зустрічаючись поглядом з тими людьми, мимоволі читаєм їхні емоції та переживання. І врешті-решт приходить розуміння: вони були такими ж, як і ми, але з легким нашаруванням якоїсь недосяжності, того, що шукає наше покоління, але чи колись знайде?
Олег МІРОШНИЧЕНКО
На фото з сімейного архіву О.І. Бойко - персонажі цієї оповіді з родичами, друзями та знайомими.
Читачі старшого покоління пізнають на знімках післявоєнний Щорс, зокрема, центральну площу та депо.
Комментариев нет:
Отправить комментарий