Після похорону мого односельця, командира танку, молодшого сержанта Юрія Костюченка я шукав такого ветерана Збройних Сил, котрий пройшов війну в Афганістані і з яким можна було б поговорити не лише про війну. Про війну, в якій загинули тисячі українців і росіян, про сьогоднішні бої на Донбасі. Зрештою, мені хотілося збагнути, що думають про ситуацію на сході нашої України ті, хто пройшов горнило пекла, хто вистояв і переміг.
І я знайшов таку людину - прапорщика, нині інваліда І групи, Ігоря Романовича Качорівського. Його біографія до болю проста, схожа на тисячі інших людських біографій.
Народився в 1946 році у місті Самбір Львівської області. Після закінчення школи пішов до лав армії. Службу проходив у Києві, у 1968 році демобілізувався. Потім було знайомство з прекрасною дівчиною Олександрою Балахоновою. Вона стала його хорошою дружиною і матір’ю двох дітей.
У 1970 році Ігор Романович вирішує служити далі - на позастроковій службі. Результати цієї служби оцінювалися високими балами, а ще – за успіхи у бойовій і політичній підготовці його було направлено на навчання в льотне військове училище.
Потім був Афганістан, страшна війна… Під час однієї з військових операцій його бойовий вертоліт «Мі-8» був збитий душманами. Екіпаж вижив завдяки умілим діям командира Конєва, однак хлопці отримали різного ступеня поранення, навіть каліцтва. Лікувалися в польовому військовому шпиталі в Афганістані, а доліковувалися вже в Союзі. Ну, а після одужання знову був Афганістан. Там Ігоря Романовича призначили на посаду начальника командного диспетчерського пункту, а за сумісництвом – комендантом аеродрому. А коли нарешті наше військо вивели з того пекла, Качорівського переводять для проходження військової служби в Німеччину. Шість років провів він у цій країні. Наразі – 68-річний пенсіонер живе сам, оскільки дружини не стало ще у 2005 році. Зігрівають серце дві доньки і два онуки. До речі, хлопці є студентами столичних вишів, люблять гостювати у поважного діда, вести з ним розмови. Співрозмовник Ігор Романович чудовий, начитаний, думки обумовлює фактами, називаючи речі своїми іменами.
На моє запитання про різницю між тодішньою афганською війною і сучасною – на сході країни – відповідає так: «У них багато спільного: тоді і тепер гинуть люди, молодь – найкраща, найпатріотичніша. Винні ж у всьому кремлівські вожді на чолі з В.Путіним. Хай не вказують нам, як жити, бо ми самі здатні розібратися у своєму домі. І чи не достатньо їм того, що своїми діями перекреслили все те святе, що об’єднувало наші держави і людей, зганьбили честь армії в становленні якої (в свій час) і я брав участь.
«Люди, бережіть мир!» - ці слова І.Р.Качорівський хоче промовляти щоразу, щомиті…
Г.ЛЕПНЮК
І я знайшов таку людину - прапорщика, нині інваліда І групи, Ігоря Романовича Качорівського. Його біографія до болю проста, схожа на тисячі інших людських біографій.
Народився в 1946 році у місті Самбір Львівської області. Після закінчення школи пішов до лав армії. Службу проходив у Києві, у 1968 році демобілізувався. Потім було знайомство з прекрасною дівчиною Олександрою Балахоновою. Вона стала його хорошою дружиною і матір’ю двох дітей.
У 1970 році Ігор Романович вирішує служити далі - на позастроковій службі. Результати цієї служби оцінювалися високими балами, а ще – за успіхи у бойовій і політичній підготовці його було направлено на навчання в льотне військове училище.
Потім був Афганістан, страшна війна… Під час однієї з військових операцій його бойовий вертоліт «Мі-8» був збитий душманами. Екіпаж вижив завдяки умілим діям командира Конєва, однак хлопці отримали різного ступеня поранення, навіть каліцтва. Лікувалися в польовому військовому шпиталі в Афганістані, а доліковувалися вже в Союзі. Ну, а після одужання знову був Афганістан. Там Ігоря Романовича призначили на посаду начальника командного диспетчерського пункту, а за сумісництвом – комендантом аеродрому. А коли нарешті наше військо вивели з того пекла, Качорівського переводять для проходження військової служби в Німеччину. Шість років провів він у цій країні. Наразі – 68-річний пенсіонер живе сам, оскільки дружини не стало ще у 2005 році. Зігрівають серце дві доньки і два онуки. До речі, хлопці є студентами столичних вишів, люблять гостювати у поважного діда, вести з ним розмови. Співрозмовник Ігор Романович чудовий, начитаний, думки обумовлює фактами, називаючи речі своїми іменами.
На моє запитання про різницю між тодішньою афганською війною і сучасною – на сході країни – відповідає так: «У них багато спільного: тоді і тепер гинуть люди, молодь – найкраща, найпатріотичніша. Винні ж у всьому кремлівські вожді на чолі з В.Путіним. Хай не вказують нам, як жити, бо ми самі здатні розібратися у своєму домі. І чи не достатньо їм того, що своїми діями перекреслили все те святе, що об’єднувало наші держави і людей, зганьбили честь армії в становленні якої (в свій час) і я брав участь.
«Люди, бережіть мир!» - ці слова І.Р.Качорівський хоче промовляти щоразу, щомиті…
Г.ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий