У дев’ятнадцять років кожна дівчина мріє вийти заміж за коханого юнака, мріє про міцну сім’ю та діточок. Втім, навряд чи загадувала Галина Миколаївна, що у неї з чоловіком буде шестеро дітей. Це вже зараз вони з Михайлом Миколайовичем навіть не уявляють себе без чотирьох доньок і двох синів, які порадували їх сімома онуками. Сподіваються, що попереду у них іще не одна велика радість від маленьких (ще не народжених поки що) хлопчиків і дівчаток. Адже з двох наймолодших одна донька недавно вийшла заміж, інша ще не створила сім’ю. Здавалася б, радіти життю. Але доля постійно підкидає якісь випробування…
Галина Миколаївна якраз лежала у лікарні (її велике любляче серце усе частіше дає збої), як несподівано поріг палати переступив старший із синів – Коля. Серце радісно стрепенулося і водночас тривожно забилося, мов пташка у клітці. Не випадково кажуть у народі, що материнське серце – віщун. Було передчуття тривоги. З 29 березня сина забирали на перепідготовку до війська. Спочатку Гончарівськ, а 1 травня 72-а бригада вже була під Амвросіївкою Донецької області – це майже прикордоння із Росією. І хоч матусі ніхто не признавався, що Коля там, але коли по телевізору почула про тяжкі бої, які ведуть воїни 72-ї на сході України, зовсім втратила спокій. Не заспокоїлася і після дзвінка сина. Той запевняв, що в епіцентрі боїв не був, що він за 10 кілометрів від неспокійного місця. Проте всі думки Галини Миколаївни були там, де ідуть бої, де Микола разом із побратимами боронять Вітчизну.
У серпні на матусю чекала велика радість: у відпустку до рідних Нових Борович прийшов син. Схудлий, знервований. Ночами майже не спав, скаржився на болі у серці. Згодом довідалася, що мав легке осколкове поранення. Тож відпустку провів на лікарняному ліжку – спочатку в райлікарні, а потім іще два тижні в госпіталі. Усе це лише додало мамі тривоги. Лягає і встає з думками про Миколу, адже нині він воює між Волновахою і Донецьком.
- Військова служба старшого сина пов’язана з Донецькою областю, – згадує Галина Миколаївна. – По закінченні школи він легко вступив на держзамовлення до харчового інституту. Але забрав документи, щоб піти в армію разом зі своїми однолітками. Півтора року служив у Донецьку водієм БТРу у спецназі. Зараз він водій автомобіля.
Мама зберігає серед документів довідку Міністерства оборони України про те, що М.М. Аніщенко з 1 травня 2014 року по теперішній час бере участь у АТО. Живе, за її словами, від звістки до звістки. А ще постійно просить у Господа Бога захисту для її сина, замовляє в церквах службу. Тим часом усі діти не залишають Галину Миколаївну на самоті з гіркими думами. Так само переживають за старшого брата, дбають про батьків.
- У нас немає особистих проблем, коли то твоє, а це – моє, - ділиться Галина Миколаївна. - Ми всі разом переживаємо одне за одного, якщо трапиться біда. Так само гуртом радіємо за кожного.
Зазвичай сімейні традиції закладаються з дитинства: як батьки згуртують своїх дітей, як самі ставляться до старших і молодших, так будуть складатися стосунки й у наступних поколінь. Михайло Миколайович із Галиною Миколаївною живуть для дітей і онуків, не словами, а ділом доводячи свою любов до них. А у відповідь мають таку ж турботу й шану. Батьки спочатку дбали про те, аби кожному дати освіту й спеціальність, потім турбувалися, аби кожне мало власне житло. Коли заходила мова про шлюб, радо приймали у велику й дружну родину невістку чи зятя, допомагали освоїтися не тільки в подружньому, а й у дорослому житті. Адже для них усі вони – діти.
Найстарша – Наталя – має вищу освіту, очолює колектив будинку престарілих у Нових Боровичах, у неї двоє дітей. Микола на рік молодший, уже також порадував батьків двома онуками. У Василя диплом Лубенського технікуму лісового господарства. Його маленькій Саші два рочки. Тетяна закінчила Чугуївський лісовий технікум, має двох діточок. Валентина продовжує навчання в Ірпіні, уже має диплом (червоний!) бакалавра. Олена закінчила бакалаврат Чернігівського політехнічного університету, вийшла нещодавно заміж. Усі, окрім студентки, обрали місцем свого життя рідне село, мають окремі оселі (зараз батьки ведуть перемовини, аби придбати дім для Олени з чоловіком).
Усі діти дружно допомагають один одному. Навіть малят до дитсадка по черзі відводять та забирають. Дідусь залюбки опікується онуками, а бабуся завжди має для них щось смачненьке. У наступному році Аніщенки будуть відзначати 40-річчя подружнього життя, яке прожили у злагоді. Дружно та в любові ростили дітей, зараз так же радіють і люблять онуків. 23 роки Галина Миколаївна прожила разом із свекрухою, про яку і досі згадує з теплом. Більше того, поки чоловікова мати тяжко хворіла, жінка вісім років не працювала. Зараз іще на роботі, бо у сім’ї є студентка. Михайло Миколайович уже пенсіонер – працював механізатором. Галина Миколаївна за фахом бухгалтер, тож із цифрами «на ти». А ще вони тримають велике підсобне господарство, у якому дві корови, поросята, кури, індики. Роботи вистачає зрання до вечора.
Саме робота, турботи про онуків трохи відволікають маму від тривожних думок про сина, який зараз там, на неоголошеній війні. Тривожиться, молить у Господа захисту для всіх солдатів. І вірить, що всі вони повернуться додому живими й неушкодженими. Бо матері їх народжували для мирної праці, для того, аби вони ростили своїх дітей, раділи мирному небу й рідній землі під ногами.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву родини Аніщенко
Галина Миколаївна якраз лежала у лікарні (її велике любляче серце усе частіше дає збої), як несподівано поріг палати переступив старший із синів – Коля. Серце радісно стрепенулося і водночас тривожно забилося, мов пташка у клітці. Не випадково кажуть у народі, що материнське серце – віщун. Було передчуття тривоги. З 29 березня сина забирали на перепідготовку до війська. Спочатку Гончарівськ, а 1 травня 72-а бригада вже була під Амвросіївкою Донецької області – це майже прикордоння із Росією. І хоч матусі ніхто не признавався, що Коля там, але коли по телевізору почула про тяжкі бої, які ведуть воїни 72-ї на сході України, зовсім втратила спокій. Не заспокоїлася і після дзвінка сина. Той запевняв, що в епіцентрі боїв не був, що він за 10 кілометрів від неспокійного місця. Проте всі думки Галини Миколаївни були там, де ідуть бої, де Микола разом із побратимами боронять Вітчизну.
У серпні на матусю чекала велика радість: у відпустку до рідних Нових Борович прийшов син. Схудлий, знервований. Ночами майже не спав, скаржився на болі у серці. Згодом довідалася, що мав легке осколкове поранення. Тож відпустку провів на лікарняному ліжку – спочатку в райлікарні, а потім іще два тижні в госпіталі. Усе це лише додало мамі тривоги. Лягає і встає з думками про Миколу, адже нині він воює між Волновахою і Донецьком.
- Військова служба старшого сина пов’язана з Донецькою областю, – згадує Галина Миколаївна. – По закінченні школи він легко вступив на держзамовлення до харчового інституту. Але забрав документи, щоб піти в армію разом зі своїми однолітками. Півтора року служив у Донецьку водієм БТРу у спецназі. Зараз він водій автомобіля.
Мама зберігає серед документів довідку Міністерства оборони України про те, що М.М. Аніщенко з 1 травня 2014 року по теперішній час бере участь у АТО. Живе, за її словами, від звістки до звістки. А ще постійно просить у Господа Бога захисту для її сина, замовляє в церквах службу. Тим часом усі діти не залишають Галину Миколаївну на самоті з гіркими думами. Так само переживають за старшого брата, дбають про батьків.
- У нас немає особистих проблем, коли то твоє, а це – моє, - ділиться Галина Миколаївна. - Ми всі разом переживаємо одне за одного, якщо трапиться біда. Так само гуртом радіємо за кожного.
Зазвичай сімейні традиції закладаються з дитинства: як батьки згуртують своїх дітей, як самі ставляться до старших і молодших, так будуть складатися стосунки й у наступних поколінь. Михайло Миколайович із Галиною Миколаївною живуть для дітей і онуків, не словами, а ділом доводячи свою любов до них. А у відповідь мають таку ж турботу й шану. Батьки спочатку дбали про те, аби кожному дати освіту й спеціальність, потім турбувалися, аби кожне мало власне житло. Коли заходила мова про шлюб, радо приймали у велику й дружну родину невістку чи зятя, допомагали освоїтися не тільки в подружньому, а й у дорослому житті. Адже для них усі вони – діти.
Найстарша – Наталя – має вищу освіту, очолює колектив будинку престарілих у Нових Боровичах, у неї двоє дітей. Микола на рік молодший, уже також порадував батьків двома онуками. У Василя диплом Лубенського технікуму лісового господарства. Його маленькій Саші два рочки. Тетяна закінчила Чугуївський лісовий технікум, має двох діточок. Валентина продовжує навчання в Ірпіні, уже має диплом (червоний!) бакалавра. Олена закінчила бакалаврат Чернігівського політехнічного університету, вийшла нещодавно заміж. Усі, окрім студентки, обрали місцем свого життя рідне село, мають окремі оселі (зараз батьки ведуть перемовини, аби придбати дім для Олени з чоловіком).
Усі діти дружно допомагають один одному. Навіть малят до дитсадка по черзі відводять та забирають. Дідусь залюбки опікується онуками, а бабуся завжди має для них щось смачненьке. У наступному році Аніщенки будуть відзначати 40-річчя подружнього життя, яке прожили у злагоді. Дружно та в любові ростили дітей, зараз так же радіють і люблять онуків. 23 роки Галина Миколаївна прожила разом із свекрухою, про яку і досі згадує з теплом. Більше того, поки чоловікова мати тяжко хворіла, жінка вісім років не працювала. Зараз іще на роботі, бо у сім’ї є студентка. Михайло Миколайович уже пенсіонер – працював механізатором. Галина Миколаївна за фахом бухгалтер, тож із цифрами «на ти». А ще вони тримають велике підсобне господарство, у якому дві корови, поросята, кури, індики. Роботи вистачає зрання до вечора.
Саме робота, турботи про онуків трохи відволікають маму від тривожних думок про сина, який зараз там, на неоголошеній війні. Тривожиться, молить у Господа захисту для всіх солдатів. І вірить, що всі вони повернуться додому живими й неушкодженими. Бо матері їх народжували для мирної праці, для того, аби вони ростили своїх дітей, раділи мирному небу й рідній землі під ногами.
Валентина ВОЛОКУШИНА
Фото автора та з сімейного архіву родини Аніщенко
Комментариев нет:
Отправить комментарий