Навіть не віриться, що після нашого закінчення Староборовицької восьмирічної школи вже минуло цілих 50 років.
Дивлюсь на колективне фото тих незабутніх літ і серце завмирає: ми такі молоденькі, гарнесенькі (особливо – дівчата), сповнені мрій та надій і трішки задумливо-бентежні, бо залишаємо шкільний поріг і йдемо далі – хто в доросле життя, а хто знову «гризти науку», аби стати дипломованим фахівцем обраної справи.
Такими гарними, молодими, сповненими мрій та сподівань, ми були в 1968 році.
Подивіться на ці юні, зосереджені обличчя. У них стільки бажання пізнати світ, утаємниченого проникнення у своє «я», що хочеться запитати: куди ти підеш, юначе, що явиш собі та людям, аби розкритися як ділова і творча особистість?
Відповідь лежить на поверхні: нині серед нас є класні спеціалісти з різних галузей, маємо інженерів, журналістів, економістів, адміністраторів, продавців, майстрів-кухарів, і навіть винахідників-раціоналізаторів, котрі їздять на власних тракторцях із «самопальними» причепами.
А було нас, випускників, у 1968 році всього 18. На превеликий жаль, до цього «півстоліття» не дожили троє, ще один не зміг приїхати з-під Городні. Всі інші примчали до Старих Борович без запізнення. Микола Дударенко приїхав з прифронтового Краматорська. Розповідав, що 2014 року зазнав окупації, чув свист куль і розриви снарядів. Від них в густозаселеному місті загинуло більше 70 чоловік.
– Я вам чесно скажу, – емоційно запевняв він, – ми болісно пережили ті страшні місяці безправ’я і знущання над городянами з боку сепаратистів та російських окупантів. Вони просто нелюди, звірі і немає їм прощення. Нам потрібна своя, рідна Україна. Тільки на її теренах ми відчуваємо себе людьми, господарями і будемо за це боротися до останнього патрона, до останньої краплі крові. Тут ви, звичайно, живете у мирі і спокої, а там справжня війна, смерть і щохвилинне переживання за дітей… Вони ж ні в чому не винні.
Ніна Іванівна Максимець прибула з Харкова. Бідкалася, що в нашому селі над їхньою родинною хатиною позбиткувалися місцеві нероби. І немає на них управи, поліція працює мляво, от вони і виробляють, що хочуть.
Справжня красуня з Гомеля Надія Науменко перетнула два державні кордони – білоруський та український. На життя не вельми скаржиться, але запевняла однокласників, що українці почуваються ліпше від своїх сусідів. Це збоку Білорусь видається щасливішою, багатшою, а насправді там і зарплатня менша і свобода слова надто дозована.
Відбулася наша хвилююча зустріч на Спаса. Тож куштували яблука з медом, піднімали повні келихи за здоров’я та подальші щасливі роки, співали гарних українських пісень, які аж ніяк не забули наші віддалені колеги.
Та найперше побували у рідній школі, яка пустує вже більше десяти років. Зробили фото на пам’ять, однак радості замало, бо таке гарне приміщення на березі чарівної Снові повільно руйнується, нікому не приносячи користі. А можливо, ще знайдеться справжній господар і колишня школа, збудована нашими дідусями, знову послугує людям? Звісно, навперебій оповідали про своїх невтомних педагогів, зокрема про першу вчительку Ольгу Олексіївну Лебідько, яка навертала до знань ще мого батька. Емоційно згадували дні та вечори, проведені серед мальовничої природи села, про що я зміг художньо написати у своїх книгах «Таємниця гори діда Лева» та «На сторожі білого птаха».
Потім пройшлися центральною вулицею та завернули на старе і нове кладовище, де спочивають наші рідні та один з однокласників – Віктор Моцар, який довгий час працював у Якутії, а довічний спокій йому надала рідна земля.
Не проминули могил дорогих учителів – фізика Миколи Тимофійовича Козака та класного керівника Таміла Леонідовича Суфонова. Благеньку могилку вчителя математики та німецької мови вирішили за власний кошт осучаснити новим надгробком. Помер Таміл Леонідович 1 вересня 2000-го у віці 64 роки. Йому б іти до школи, навчати сільських дітей, та серце раптово зупинилося…
Прощалися з обіймами, поцілунками і сльозами на очах, адже коли ще разом побачимось. Вирішили знову зустрітися через п’ять літ. Дай Боже, при сталому здоров’ї, мирному часові та успішній Україні дожити до 2023 року.
Микола МАКСИМЕЦЬ,
село Старі Боровичі
Дивлюсь на колективне фото тих незабутніх літ і серце завмирає: ми такі молоденькі, гарнесенькі (особливо – дівчата), сповнені мрій та надій і трішки задумливо-бентежні, бо залишаємо шкільний поріг і йдемо далі – хто в доросле життя, а хто знову «гризти науку», аби стати дипломованим фахівцем обраної справи.
Такими гарними, молодими, сповненими мрій та сподівань, ми були в 1968 році.
Подивіться на ці юні, зосереджені обличчя. У них стільки бажання пізнати світ, утаємниченого проникнення у своє «я», що хочеться запитати: куди ти підеш, юначе, що явиш собі та людям, аби розкритися як ділова і творча особистість?
Відповідь лежить на поверхні: нині серед нас є класні спеціалісти з різних галузей, маємо інженерів, журналістів, економістів, адміністраторів, продавців, майстрів-кухарів, і навіть винахідників-раціоналізаторів, котрі їздять на власних тракторцях із «самопальними» причепами.
А було нас, випускників, у 1968 році всього 18. На превеликий жаль, до цього «півстоліття» не дожили троє, ще один не зміг приїхати з-під Городні. Всі інші примчали до Старих Борович без запізнення. Микола Дударенко приїхав з прифронтового Краматорська. Розповідав, що 2014 року зазнав окупації, чув свист куль і розриви снарядів. Від них в густозаселеному місті загинуло більше 70 чоловік.
– Я вам чесно скажу, – емоційно запевняв він, – ми болісно пережили ті страшні місяці безправ’я і знущання над городянами з боку сепаратистів та російських окупантів. Вони просто нелюди, звірі і немає їм прощення. Нам потрібна своя, рідна Україна. Тільки на її теренах ми відчуваємо себе людьми, господарями і будемо за це боротися до останнього патрона, до останньої краплі крові. Тут ви, звичайно, живете у мирі і спокої, а там справжня війна, смерть і щохвилинне переживання за дітей… Вони ж ні в чому не винні.
Ніна Іванівна Максимець прибула з Харкова. Бідкалася, що в нашому селі над їхньою родинною хатиною позбиткувалися місцеві нероби. І немає на них управи, поліція працює мляво, от вони і виробляють, що хочуть.
Справжня красуня з Гомеля Надія Науменко перетнула два державні кордони – білоруський та український. На життя не вельми скаржиться, але запевняла однокласників, що українці почуваються ліпше від своїх сусідів. Це збоку Білорусь видається щасливішою, багатшою, а насправді там і зарплатня менша і свобода слова надто дозована.
Відбулася наша хвилююча зустріч на Спаса. Тож куштували яблука з медом, піднімали повні келихи за здоров’я та подальші щасливі роки, співали гарних українських пісень, які аж ніяк не забули наші віддалені колеги.
Та найперше побували у рідній школі, яка пустує вже більше десяти років. Зробили фото на пам’ять, однак радості замало, бо таке гарне приміщення на березі чарівної Снові повільно руйнується, нікому не приносячи користі. А можливо, ще знайдеться справжній господар і колишня школа, збудована нашими дідусями, знову послугує людям? Звісно, навперебій оповідали про своїх невтомних педагогів, зокрема про першу вчительку Ольгу Олексіївну Лебідько, яка навертала до знань ще мого батька. Емоційно згадували дні та вечори, проведені серед мальовничої природи села, про що я зміг художньо написати у своїх книгах «Таємниця гори діда Лева» та «На сторожі білого птаха».
Потім пройшлися центральною вулицею та завернули на старе і нове кладовище, де спочивають наші рідні та один з однокласників – Віктор Моцар, який довгий час працював у Якутії, а довічний спокій йому надала рідна земля.
Не проминули могил дорогих учителів – фізика Миколи Тимофійовича Козака та класного керівника Таміла Леонідовича Суфонова. Благеньку могилку вчителя математики та німецької мови вирішили за власний кошт осучаснити новим надгробком. Помер Таміл Леонідович 1 вересня 2000-го у віці 64 роки. Йому б іти до школи, навчати сільських дітей, та серце раптово зупинилося…
Прощалися з обіймами, поцілунками і сльозами на очах, адже коли ще разом побачимось. Вирішили знову зустрітися через п’ять літ. Дай Боже, при сталому здоров’ї, мирному часові та успішній Україні дожити до 2023 року.
Микола МАКСИМЕЦЬ,
село Старі Боровичі
Комментариев нет:
Отправить комментарий