Тяжко переживають цю страшну втрату і учні та вчителі Сновського ВПУЛГ.
– Досі не віриться, що цієї світлої та щирої дитини вже немає, - зі сльозами на очах говорить класний керівник хлопця Вікторія Демченко. – Прийшов до нас на спеціальність «Озеленювач, лісник, єгер» за рік до того, як ця страшна війна почалася, у 2013-му.
З-поміж інших студентів вирізнявся якоюсь особливою іскоркою у погляді, якоюсь серйозністю і водночас безпосередністю. Завжди був усміхненим, відповідальним. А його девізом була фраза: «Все буде добре!». З цим гаслом він і йшов по життю, завжди підтримував та допомагав своїм батькам, товаришам і словом, і ділом. Був дуже активним, брав участь у всіх виховних та спортивних заходах, захоплювався футболом. Був… Як же страшно говорити про 20-річного юнака слово «був»…
Після закінчення училища про нас не забував, частенько і заходив, і телефонував, аби привітати чи то з днями народженнями, чи то з 8 березня. А останній раз привіз на згадку про себе п’ять пір’їнок з фазанів, красивих таких, яскравих. Я навіть подякувати особисто йому не встигла… А так хотілося…
Змалечку Максим хотів бути військовим, думаю, саме тому й пішов на фронт. А ще, щоб підзаробити, бо хотів допомагати батькам.
Вікторія Григорівна згадує, як заходила додому до Максима, то звернула увагу на фото, прикріплені на холодильнику. Одне – маленького першокласника у костюмі офіцера морського флоту, а інше, поряд – вже дорослого, і теж, у такій же формі, Максима. Мабуть, служити Україні написано було на роду героя.
Ділиться спогадами про молодого захисника і майстер з виробничого навчання Дарина Коваленко.
– Дружелюбним був дуже, товаришував не лише з одногрупниками, але й зі старшими та молодшими курсами. Всі його і поважали, і любили. А ще вирізнявся своєю чуйністю та добротою. Пам’ятаю, як пішли всією групою на практику до лісу та знайшли там напівживого зайченя. Максим забрав його додому, годував зі шприця, намагався вилікувати. А коли не зміг (це й не реально було), дуже засмутився і, навіть, поховав бідну тваринку. Дійсно, таких добрих людей, особисто я, зустрічала дуже рідко.
Максим Авдієнко – гордість ВПУЛГ. У нашій пам’яті він назавжди залишиться усміхненим та щирим. Для друзів – вірним та чесним, для вчителів – допитливим та розумним, а для батьків – найкращим у світі сином. Справжнім героєм, який віддав своє життя за наш з вами спокій та мир.
Герої не вмирають!
Колектив училища не залишається осторонь і намагається фінансово допомогти родині Максима. Окрім збирання коштів, учні долучаються до акції на підтримку родини загиблого. У вівторок відбуватиметься продаж кондитерських виробів, всі кошти, зібрані цього дня також передадуть сім’ї героя. Власноруч підготували продуктові набори і для побратимів Максима, які привезли його тіло на Батьківщину, на знак вдячності за те, що, ризикуючи собою, вони оберігають наші з вами життя.
Тетяна ЛИТВИН
– Досі не віриться, що цієї світлої та щирої дитини вже немає, - зі сльозами на очах говорить класний керівник хлопця Вікторія Демченко. – Прийшов до нас на спеціальність «Озеленювач, лісник, єгер» за рік до того, як ця страшна війна почалася, у 2013-му.
З-поміж інших студентів вирізнявся якоюсь особливою іскоркою у погляді, якоюсь серйозністю і водночас безпосередністю. Завжди був усміхненим, відповідальним. А його девізом була фраза: «Все буде добре!». З цим гаслом він і йшов по життю, завжди підтримував та допомагав своїм батькам, товаришам і словом, і ділом. Був дуже активним, брав участь у всіх виховних та спортивних заходах, захоплювався футболом. Був… Як же страшно говорити про 20-річного юнака слово «був»…
Після закінчення училища про нас не забував, частенько і заходив, і телефонував, аби привітати чи то з днями народженнями, чи то з 8 березня. А останній раз привіз на згадку про себе п’ять пір’їнок з фазанів, красивих таких, яскравих. Я навіть подякувати особисто йому не встигла… А так хотілося…
Змалечку Максим хотів бути військовим, думаю, саме тому й пішов на фронт. А ще, щоб підзаробити, бо хотів допомагати батькам.
Вікторія Григорівна згадує, як заходила додому до Максима, то звернула увагу на фото, прикріплені на холодильнику. Одне – маленького першокласника у костюмі офіцера морського флоту, а інше, поряд – вже дорослого, і теж, у такій же формі, Максима. Мабуть, служити Україні написано було на роду героя.
Ділиться спогадами про молодого захисника і майстер з виробничого навчання Дарина Коваленко.
– Дружелюбним був дуже, товаришував не лише з одногрупниками, але й зі старшими та молодшими курсами. Всі його і поважали, і любили. А ще вирізнявся своєю чуйністю та добротою. Пам’ятаю, як пішли всією групою на практику до лісу та знайшли там напівживого зайченя. Максим забрав його додому, годував зі шприця, намагався вилікувати. А коли не зміг (це й не реально було), дуже засмутився і, навіть, поховав бідну тваринку. Дійсно, таких добрих людей, особисто я, зустрічала дуже рідко.
Максим Авдієнко – гордість ВПУЛГ. У нашій пам’яті він назавжди залишиться усміхненим та щирим. Для друзів – вірним та чесним, для вчителів – допитливим та розумним, а для батьків – найкращим у світі сином. Справжнім героєм, який віддав своє життя за наш з вами спокій та мир.
Герої не вмирають!
Колектив училища не залишається осторонь і намагається фінансово допомогти родині Максима. Окрім збирання коштів, учні долучаються до акції на підтримку родини загиблого. У вівторок відбуватиметься продаж кондитерських виробів, всі кошти, зібрані цього дня також передадуть сім’ї героя. Власноруч підготували продуктові набори і для побратимів Максима, які привезли його тіло на Батьківщину, на знак вдячності за те, що, ризикуючи собою, вони оберігають наші з вами життя.
Тетяна ЛИТВИН
Комментариев нет:
Отправить комментарий