Восьмого вересня поховали нашого захисника, який загинув на сході України, Максима Авдієнка з Гірська, бійця 36 бригади морської піхоти. Йому було 20 років. Він загинув 5 вересня під час чергового провокаційного обстрілу противником позицій наших захисників, від уламків ворожих снарядів.
Тому хочу звернутись через газету «Промінь» до Президента і Прем’єр-міністра із закликом: зробіть усе можливе і неможливе, щоб зупинити війну на Донбасі.
Там же гине майбутнє України! Скажу відверто: часом заздрю тим, хто полишив цей світ раніше і не бачить, що нині коїться на нашій рідній землі.
У Другій світовій поліг мій сусід і три рідні брати. Але ж це була війна з чужою нам державою, після якої українці, разом із населеннями інших республік відбудовували заводи, фабрики, прокладали в селах дороги, проводили радіо, електрику, газове опалення, воду… Медицина була безкоштовною, ніхто і копійки не брав за народження дитини, операції, лікування… Не скажу, що було легко. Але принаймні всі мали роботу, зарплату давали вчасно. На фермі, де я в дитинстві працював, бекало, мекало і хрюкало. Оброблявся кожен клаптик землі, яку удобрювали органікою і отримували високі врожаї. 1991 року ми стали вільною незалежною державою. Здавалося, чого ще треба: живи, працюй і радій. Та дореформувались уже до того, що на фермі не залишилось ані хвоста, а замість стін – лише руїни. Люди без роботи, молодь тиняється як неприкаяна… Хто ж наповнюватиме Пенсійний фонд і державну казну? За роки незалежності в нас виросло нове покоління людей, які мислять зовсім по-іншому. Вони зробили свій, європейський вибір, і я їх підтримую. Може, так і справді буде краще для народу. Хоча, коли бачу по телевізору, як європейські політики, усміхаючись, пропонують нам збільшити ціну на газ і світло, підняти пенсійний вік, то вже бере сумнів! Як вижити за таких реалій?
Але все-таки переконаний: всі ці випробування перехідного періоду ми витримаємо. Головне, аби настав довгоочікуваний мир.
Георгій ЛЕПНЮК,
Ветеран Збройних сил
Тому хочу звернутись через газету «Промінь» до Президента і Прем’єр-міністра із закликом: зробіть усе можливе і неможливе, щоб зупинити війну на Донбасі.
Там же гине майбутнє України! Скажу відверто: часом заздрю тим, хто полишив цей світ раніше і не бачить, що нині коїться на нашій рідній землі.
У Другій світовій поліг мій сусід і три рідні брати. Але ж це була війна з чужою нам державою, після якої українці, разом із населеннями інших республік відбудовували заводи, фабрики, прокладали в селах дороги, проводили радіо, електрику, газове опалення, воду… Медицина була безкоштовною, ніхто і копійки не брав за народження дитини, операції, лікування… Не скажу, що було легко. Але принаймні всі мали роботу, зарплату давали вчасно. На фермі, де я в дитинстві працював, бекало, мекало і хрюкало. Оброблявся кожен клаптик землі, яку удобрювали органікою і отримували високі врожаї. 1991 року ми стали вільною незалежною державою. Здавалося, чого ще треба: живи, працюй і радій. Та дореформувались уже до того, що на фермі не залишилось ані хвоста, а замість стін – лише руїни. Люди без роботи, молодь тиняється як неприкаяна… Хто ж наповнюватиме Пенсійний фонд і державну казну? За роки незалежності в нас виросло нове покоління людей, які мислять зовсім по-іншому. Вони зробили свій, європейський вибір, і я їх підтримую. Може, так і справді буде краще для народу. Хоча, коли бачу по телевізору, як європейські політики, усміхаючись, пропонують нам збільшити ціну на газ і світло, підняти пенсійний вік, то вже бере сумнів! Як вижити за таких реалій?
Але все-таки переконаний: всі ці випробування перехідного періоду ми витримаємо. Головне, аби настав довгоочікуваний мир.
Георгій ЛЕПНЮК,
Ветеран Збройних сил
Комментариев нет:
Отправить комментарий