Свого сина, Максима, Тетяна Авдієнко виховувала справжнім чоловіком. Із раннього дитинства він ріс чуйним і турботливим. Жалів стареньких, любив діток. Причому відразу усіх на своїх вулицях – спочатку в Гірську, а з 2 класу – у Сновську. Допомагав вихованцям «Казки», віддаючи щороку свій і брата портфелик, наповнений різними речами – светриками, сорочечками, штанцями. Шкода йому було тих «казкарів», обділених батьківським теплом і ніжністю.
Мама Максима з двоюрідною сестрою (зліва направо).
Ріс допитливим, хотів багато знати, відвідував різні гуртки. І в «Ягідках» танцював, і спорт любив, і все-все, здавалося, хотів осягнути, до всього живого прагнув доторкнутися…
Професію лісника-озеленювача вибрав невипадково, бо лісом просто марив. Він у ньому ріс, знаючи кожне деревце, кожну травинку, кожну стежиночку. Навчався легко, весело, але чомусь весь час чекав свого вісімнадцятиліття, коли можна було піти до райвійськкомату і попроситися на службу за контрактом.
Дочекався. На другий день після отримання диплома Максим вже був у смт Гончарівське, де безперешкодно пройшов усю медичну комісію, купу тестових запитань, аби тільки потрапити до Львівського навчального центру. Побув він там недовго, пару тижнів, і відразу в зону АТО. І не кудись, на далекий блокпост, а лише на передній край, де свистіли кулі, розривалися міни, стріляли снайпери, били гради.
Останнім Максимовим місцем служби стала територія між Водяним і Волновахою, місцевість, просякнута болем і втратами, кров’ю наших хлопців. Ось і наразі, після загибелі Захарченка, там сильні бої й дуже загострена обстановка…
Четвертого вересня, о 16 годині, Максим ще дзвонив мамі, дружині, брату Назару. З усіма намагався з’ясувати справи до дрібниць, цікавився усім, чим займаються, що роблять. Розповів, що вже отримав посилку з дому і наївся із хлопцями домашньої маминої печені, цукерок, тушених консервованих бройлерів. Домашніх. Пахучих. Сказав, що дійшов до нього і теплий одяг, який збирався вдягати, їдучи на навчання до Болгарії. До речі, із п’ятисот претендентів – морських піхотинців відбір пройшло п’ятеро. Серед них був і він, наш земляк – Авдієнко.
А ще Максим радів новій квартирі, гроші на яку заробив самотужки, молодій дружині Жені. Весілля вони зіграли на початку липня, на ньому - молодіжному, яскравому – танцювали і розважалися найближчі друзі та рідня. І будувалися мрії, планувалося довге життя, у якому бачив себе у ролі прикордонника на гірській заставі.
Він навіть побував там і отримав «добро» від діючого командира.
І ось – все. Кінець. Наступного дня, 5 числа, Максим не подзвонив. Потрапив під мінометний обстріл. Один із ударів прийшовся на позицію, де якраз і знаходився. Осколок міни влучив у сонну артерію. Шансів вижити не було. А троє хлопців, що знаходилися неподалік, вижили, хоч і дістали важкі поранення. Лікуються у військовому шпиталі…
Хоронили Максима на гірському кладовищі, де покояться тіла прабабусі і прадідуся. Власне, вони його й виняньчили.
Людей приїхало на ті похорони звідусіль. І зі Сновська, і з Чернігова, і представники влади, військкоматів, ВПУЛГ, а головне – захисники Вітчизни звідти, де і проходив службу Максим.
Труну з його тілом несли на руках під звуки траурного маршу. І в небо злітали постріли салюту, і сліз лилося стільки, що можна було всю землю затопити.
А навкруг буяла золота осінь, яскраво світило сонце. Схоже на Максима. Адже і він для всіх був сонцем. Любив зігрівати й променистістю своєю осявати.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
ПАМ’ЯТІ МАКСИМА АВДІЄНКА
Ніч опустилась над містом,
Та місто моє не спить.
Героя свого зустрічає,
В сльозах на колінах стоїть.
Ось Ангели в небі співають,
На крилах труну несуть.
До рідної хати, де мати і батько
В скорботі синочка ждуть.
Несуть вони душу крізь всю Україну,
З далеких Донецьких степів,
До рідних своїх, найдорожчих у світі
Яких він так щиро любив.
З тобою йдуть поруч твої побратими,
Щоб шану останню віддать,
На їхніх обличчях непрохані сльози
Скупі чоловічі біжать.
О, Боже Всевишній, прийми його душу,
Ще зовсім таку молоду.
Хай буде життя його вічне з Тобою,
У райськім Едемськім саду.
Бориса
Ріс допитливим, хотів багато знати, відвідував різні гуртки. І в «Ягідках» танцював, і спорт любив, і все-все, здавалося, хотів осягнути, до всього живого прагнув доторкнутися…
Професію лісника-озеленювача вибрав невипадково, бо лісом просто марив. Він у ньому ріс, знаючи кожне деревце, кожну травинку, кожну стежиночку. Навчався легко, весело, але чомусь весь час чекав свого вісімнадцятиліття, коли можна було піти до райвійськкомату і попроситися на службу за контрактом.
Дочекався. На другий день після отримання диплома Максим вже був у смт Гончарівське, де безперешкодно пройшов усю медичну комісію, купу тестових запитань, аби тільки потрапити до Львівського навчального центру. Побув він там недовго, пару тижнів, і відразу в зону АТО. І не кудись, на далекий блокпост, а лише на передній край, де свистіли кулі, розривалися міни, стріляли снайпери, били гради.
Останнім Максимовим місцем служби стала територія між Водяним і Волновахою, місцевість, просякнута болем і втратами, кров’ю наших хлопців. Ось і наразі, після загибелі Захарченка, там сильні бої й дуже загострена обстановка…
Четвертого вересня, о 16 годині, Максим ще дзвонив мамі, дружині, брату Назару. З усіма намагався з’ясувати справи до дрібниць, цікавився усім, чим займаються, що роблять. Розповів, що вже отримав посилку з дому і наївся із хлопцями домашньої маминої печені, цукерок, тушених консервованих бройлерів. Домашніх. Пахучих. Сказав, що дійшов до нього і теплий одяг, який збирався вдягати, їдучи на навчання до Болгарії. До речі, із п’ятисот претендентів – морських піхотинців відбір пройшло п’ятеро. Серед них був і він, наш земляк – Авдієнко.
А ще Максим радів новій квартирі, гроші на яку заробив самотужки, молодій дружині Жені. Весілля вони зіграли на початку липня, на ньому - молодіжному, яскравому – танцювали і розважалися найближчі друзі та рідня. І будувалися мрії, планувалося довге життя, у якому бачив себе у ролі прикордонника на гірській заставі.
Він навіть побував там і отримав «добро» від діючого командира.
І ось – все. Кінець. Наступного дня, 5 числа, Максим не подзвонив. Потрапив під мінометний обстріл. Один із ударів прийшовся на позицію, де якраз і знаходився. Осколок міни влучив у сонну артерію. Шансів вижити не було. А троє хлопців, що знаходилися неподалік, вижили, хоч і дістали важкі поранення. Лікуються у військовому шпиталі…
Хоронили Максима на гірському кладовищі, де покояться тіла прабабусі і прадідуся. Власне, вони його й виняньчили.
Людей приїхало на ті похорони звідусіль. І зі Сновська, і з Чернігова, і представники влади, військкоматів, ВПУЛГ, а головне – захисники Вітчизни звідти, де і проходив службу Максим.
Труну з його тілом несли на руках під звуки траурного маршу. І в небо злітали постріли салюту, і сліз лилося стільки, що можна було всю землю затопити.
А навкруг буяла золота осінь, яскраво світило сонце. Схоже на Максима. Адже і він для всіх був сонцем. Любив зігрівати й променистістю своєю осявати.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
ПАМ’ЯТІ МАКСИМА АВДІЄНКА
Ніч опустилась над містом,
Та місто моє не спить.
Героя свого зустрічає,
В сльозах на колінах стоїть.
Ось Ангели в небі співають,
На крилах труну несуть.
До рідної хати, де мати і батько
В скорботі синочка ждуть.
Несуть вони душу крізь всю Україну,
З далеких Донецьких степів,
До рідних своїх, найдорожчих у світі
Яких він так щиро любив.
З тобою йдуть поруч твої побратими,
Щоб шану останню віддать,
На їхніх обличчях непрохані сльози
Скупі чоловічі біжать.
О, Боже Всевишній, прийми його душу,
Ще зовсім таку молоду.
Хай буде життя його вічне з Тобою,
У райськім Едемськім саду.
Бориса
Комментариев нет:
Отправить комментарий