Євдокія Сидорівна Насінник із Кучинівки знає на власному досвіді, якою нелегкою буває доля жінки на селі. У свої 81 вона і зараз тримає курей, поросят, обробляє город та займається консервацією. Справжня трудівниця, що і казати.
Власноруч зроблений ковер.
Без перебільшення та фальші. Звісно, приїжджають допомагати і діти, і онуки, і правнуки. Усміхнена, привітна, гостинна, такою видається господиня дому не лише на перший погляд. Слухаючи про її життя, розумієш, пам`ять про таких людей потрібно берегти. Працюючи невтомно кожного дня, життєвий шлях їх не був заквітчаний трояндами. А вони трудилися, не покладаючи рук, не мріючи про великі статки. Гордість нашого краю – прості трудівники. Згадала моя оповідачка й роки дитинства, коли ще жила з мамою, роботу на фермі, куди пішла працювати у 14 років.
– Було в нас 4 колгоспи і 4 бригади. То я і свинаркою була, і дояркою. Важко проробила все життя, але працювати хочу, звикла. Завжди тримали велике господарство, то ж лише в цьому році немає корови, а так і її порала. А пальці он бачите які, всі покривило від тяжкої праці на фермі. Ми ж тод самі і станки чистили, і дрова рубали. Все робили, – розповідає Євдокія Сидорівна. Наскрізна канва, яка проходить через увесь життєвий шлях та об’єднує частинки сюжету – важка праця, недоспані ночі та велика працьовитість. Заміж вийшла у 17 років, але недовго тривало подружнє щастя...Чоловік потрапив в аварію, а після його смерті вирішила залишитись сама. Береже пам`ять про коханого, навіть розмінявши дев`ятий десяток. Самотужки виховала і вивчила трьох дітей. Все трималося тоді на її жіночих плечах. Господарство, діти, робота. Стримуючи сльози, розповіла жінка, що майже рік тому поховала сина Михайла, який місяць не дожив до свого 55-ліття. Але зараз її великий будинок дихає охайністю та гостинністю, а розмовляючи з господинею, погляд мимоволі падає й на образи святих, які обрамлені вишитими рушниками. А створені власноруч не лише вони. Різного розміру подушки, наволочки, покривала на крісла, картини, ікони, 5 килимів. Важко уявити, яка це колосальна робота, що потребує майстерності та посидючості. Хазяйка розповіла, що навчилася сама, а вишивала, коли знаходила час. Зараз її роботи беруть на виставки до Дня села і не тільки…
– Сама жила тоді. Пороблю, затоплю піч і шию. Мені працювати легше, ніж лежати, – коментує героїня. Звісно, важко самій доглядати господарство та будинок у такому віці, але жінка не бідкається. Коли ж минулого року занедужала, то дівчата-односельчанки не забули про бабусю, допомагали їй у всьому. А чи й може бути інакше, коли й сама Євдокія Сидорівна відкрита та щедра душа. Хочеться, аби більше таких людей помічали і згадували не лише на свята. Вони ж бо живуть серед нас. Гордість нашого краю. Їхня невтомна праця викарбувалась в натруджених мозолях, а щира українська душа – у творчості.
Катерина ЗАПОРОЖЕЦЬ, фото автора
Євдокія Насінник та Оксана Сміловець.
Без перебільшення та фальші. Звісно, приїжджають допомагати і діти, і онуки, і правнуки. Усміхнена, привітна, гостинна, такою видається господиня дому не лише на перший погляд. Слухаючи про її життя, розумієш, пам`ять про таких людей потрібно берегти. Працюючи невтомно кожного дня, життєвий шлях їх не був заквітчаний трояндами. А вони трудилися, не покладаючи рук, не мріючи про великі статки. Гордість нашого краю – прості трудівники. Згадала моя оповідачка й роки дитинства, коли ще жила з мамою, роботу на фермі, куди пішла працювати у 14 років.
– Було в нас 4 колгоспи і 4 бригади. То я і свинаркою була, і дояркою. Важко проробила все життя, але працювати хочу, звикла. Завжди тримали велике господарство, то ж лише в цьому році немає корови, а так і її порала. А пальці он бачите які, всі покривило від тяжкої праці на фермі. Ми ж тод самі і станки чистили, і дрова рубали. Все робили, – розповідає Євдокія Сидорівна. Наскрізна канва, яка проходить через увесь життєвий шлях та об’єднує частинки сюжету – важка праця, недоспані ночі та велика працьовитість. Заміж вийшла у 17 років, але недовго тривало подружнє щастя...Чоловік потрапив в аварію, а після його смерті вирішила залишитись сама. Береже пам`ять про коханого, навіть розмінявши дев`ятий десяток. Самотужки виховала і вивчила трьох дітей. Все трималося тоді на її жіночих плечах. Господарство, діти, робота. Стримуючи сльози, розповіла жінка, що майже рік тому поховала сина Михайла, який місяць не дожив до свого 55-ліття. Але зараз її великий будинок дихає охайністю та гостинністю, а розмовляючи з господинею, погляд мимоволі падає й на образи святих, які обрамлені вишитими рушниками. А створені власноруч не лише вони. Різного розміру подушки, наволочки, покривала на крісла, картини, ікони, 5 килимів. Важко уявити, яка це колосальна робота, що потребує майстерності та посидючості. Хазяйка розповіла, що навчилася сама, а вишивала, коли знаходила час. Зараз її роботи беруть на виставки до Дня села і не тільки…
– Сама жила тоді. Пороблю, затоплю піч і шию. Мені працювати легше, ніж лежати, – коментує героїня. Звісно, важко самій доглядати господарство та будинок у такому віці, але жінка не бідкається. Коли ж минулого року занедужала, то дівчата-односельчанки не забули про бабусю, допомагали їй у всьому. А чи й може бути інакше, коли й сама Євдокія Сидорівна відкрита та щедра душа. Хочеться, аби більше таких людей помічали і згадували не лише на свята. Вони ж бо живуть серед нас. Гордість нашого краю. Їхня невтомна праця викарбувалась в натруджених мозолях, а щира українська душа – у творчості.
Катерина ЗАПОРОЖЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий