Основа
Сім’ю Віталія й Олесі Кононевичів із Великого Щимеля застали вдома із найменшенькими Матвійчиком, Захарчиком та Лукою. А Яночка, Андрійко та Ілля були вже на заняттях у школі й садочку.
Усі шестеро – любі, очікувані, дані Богом. Навіть крихти сумніву у питанні «Народжувати? Не народжувати?» Кононевичі ніколи не мали. Що давав Господь – те й сприймали із належною вдячністю й відповідальністю. Причому щиро, із позитивом, упевненістю, що коли між двома з’єднаними серцями є любов - тоді взагалі нічого не страшно…
Повсякдення
Їхні дні і вечори проходять вдома. У клопотах сімейних, у маленьких і великих радощах…
Без діла не сидять, оскільки і з малечею, і в побуті – справ, хоч відбавляй. Затіяли ремонт, що обріс довгою бородою. І не бачиться в тій роботі кінця-краю, бо, не встигши полагодити, наприклад, піч із грубкою, з’явилась потреба у заміні дощок на підлозі, а торік замінене одне вікно звернуло увагу й на інші. І отак постійно, не беручи до уваги двір і прибудинкову територію, оглянувши яку, розумієш: усюди руки хазяйські потрібні!
А у тому, що Віталій Григорович хазяїн – сумнівів не було. І таке враження не могла змінити ні його інвалідність, ні, м’яко кажучи, небагатство, що поставало скрізь. Говорили про це не лише його добрі очі, розмірковування про нагальні потреби, руки, що тримали якийсь деревообробний пристрій – вказував увесь своєрідний підхід до життя. Власного, дитячого, загалом сімейного.
Свою Олесю, молодшу на 16 років, зустрів вдома у її батька, свого друга, і відтоді не переставав про неї думати, прагнув полегшити непросте життя у батьків.
І хоч царських, безтурботних спільних взаємин створити коханій не зміг, зате наділив щастям материнства, безкінечною увагою і шаною до Бога. Тепер вони вдвох, тримаючи за руки й на руках своїх чад, ходять до місцевої церкви християн-баптистів, сповідуючи Господні заповіді, найголовніше, що може бути у людини – саме життя. Крихке й тоненьке, як лід, і водночас міцне, мов кремінь… Коли радієш кожній миті й усе сприймаєш із вдячністю й добром.
- На кого надієтеся у подальшому? Про що мрієте? – спитала у Кононевичів, виходячи на поріг.
- На Бога! – відповіли дружно. І неначе засвітилися!
У мріях також виявилися невибагливими. Миру й здоров’я, віри побажали і земляками, і усім, хто про них читатиме.
Щоправда, Олеся все-таки не стрималася і поміркувала про сушарку й мікрохвильову піч. Щоби своїм сонечці-донечці й п’яти деревцям-синочкам яблук і груш на узвар насушити і швидко пиріжки розігрівати. Гурманами малі ростуть, матусиними виробами наввипередки ласують.
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Сім’ю Віталія й Олесі Кононевичів із Великого Щимеля застали вдома із найменшенькими Матвійчиком, Захарчиком та Лукою. А Яночка, Андрійко та Ілля були вже на заняттях у школі й садочку.
Усі шестеро – любі, очікувані, дані Богом. Навіть крихти сумніву у питанні «Народжувати? Не народжувати?» Кононевичі ніколи не мали. Що давав Господь – те й сприймали із належною вдячністю й відповідальністю. Причому щиро, із позитивом, упевненістю, що коли між двома з’єднаними серцями є любов - тоді взагалі нічого не страшно…
Повсякдення
Їхні дні і вечори проходять вдома. У клопотах сімейних, у маленьких і великих радощах…
Без діла не сидять, оскільки і з малечею, і в побуті – справ, хоч відбавляй. Затіяли ремонт, що обріс довгою бородою. І не бачиться в тій роботі кінця-краю, бо, не встигши полагодити, наприклад, піч із грубкою, з’явилась потреба у заміні дощок на підлозі, а торік замінене одне вікно звернуло увагу й на інші. І отак постійно, не беручи до уваги двір і прибудинкову територію, оглянувши яку, розумієш: усюди руки хазяйські потрібні!
А у тому, що Віталій Григорович хазяїн – сумнівів не було. І таке враження не могла змінити ні його інвалідність, ні, м’яко кажучи, небагатство, що поставало скрізь. Говорили про це не лише його добрі очі, розмірковування про нагальні потреби, руки, що тримали якийсь деревообробний пристрій – вказував увесь своєрідний підхід до життя. Власного, дитячого, загалом сімейного.
Свою Олесю, молодшу на 16 років, зустрів вдома у її батька, свого друга, і відтоді не переставав про неї думати, прагнув полегшити непросте життя у батьків.
І хоч царських, безтурботних спільних взаємин створити коханій не зміг, зате наділив щастям материнства, безкінечною увагою і шаною до Бога. Тепер вони вдвох, тримаючи за руки й на руках своїх чад, ходять до місцевої церкви християн-баптистів, сповідуючи Господні заповіді, найголовніше, що може бути у людини – саме життя. Крихке й тоненьке, як лід, і водночас міцне, мов кремінь… Коли радієш кожній миті й усе сприймаєш із вдячністю й добром.
- На кого надієтеся у подальшому? Про що мрієте? – спитала у Кононевичів, виходячи на поріг.
- На Бога! – відповіли дружно. І неначе засвітилися!
У мріях також виявилися невибагливими. Миру й здоров’я, віри побажали і земляками, і усім, хто про них читатиме.
Щоправда, Олеся все-таки не стрималася і поміркувала про сушарку й мікрохвильову піч. Щоби своїм сонечці-донечці й п’яти деревцям-синочкам яблук і груш на узвар насушити і швидко пиріжки розігрівати. Гурманами малі ростуть, матусиними виробами наввипередки ласують.
Олена КОМПАНЕЦЬ, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий