«Кращого місця, ніж у Хотуничах, немає у всьому світі»

Людське життя. Феноменальне та буденне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, може бути солодким, як мед, і гірким, як полин. Але в кожного своя доля, життєвий вибір, призначення.
Неповторною та водночас звичайною – є доля моєї сьогоднішньої героїні Лариси Павлівни Покрови із Хотунич. У день нашого приїзду їй виповнилося 76 з половиною років, а донька святкувала 53-річчя (здається, вже приємна традиція навідуватись до гостей в день їхніх іменин).

Народилася жінка у липні 1943 року у сім’ї німки Поволжя та українця. 

– У родині  матері було 32 чоловіки. У дідуся Генріха 17 дітей (Емілія була остання), дядька Леонгарда – 11. Не можна сказати, що доля мами була тоді легкою. Роки НЕП, голоду, довелося їй пізнати всі лихоліття життя у дитбудинку, де були не найкращі умови, але вдячність за виховання радянській владі пронесла крізь все життя. Увесь час їй дякувала. Закінчила педагогічний технікум, рік пропрацювала вчителем.  Тато ж родом зі Старої Рудні, закінчив педучилище у Городні, теж рік працював вчителем, потім служив в армії, а в 42-му році у Прибалтиці був поранений під час воєнних дій. Коли ж перед ним постав вибір, куди поїхати на роботу, обрав село Подсосново (в Алтайському краї, бо сама назва нагадувала йому рідну місцевість). Там вони і познайомились з мамою, яка в той час була в евакуації. Метушка, амбіційна, він одразу звернув на неї увагу і для справжнього кохання не стало перепоною навіть незнання мови. Одружилися в 42 році, а в 43 і я в них з’явилась, -  посміхаючись розповідає Лариса Павлівна.

Історія моєї героїні схожа на сюжет класичного роману, у якому молоді закохуються, незважаючи ні на які труднощі, і проносять це почуття крізь роки. 

– Повернувшись до рідної хати, батьки жили у Старій Рудні, але потім переїхали у Хотуничі. Мама постійно казала: кращого місця, ніж у Хотуничах, немає у всьому світі! Дуже подобалося їй тут… Тато приймав школу як директор, а мама все життя пропрацювала там вчителькою німецької мови. Гарний був навчальний заклад, хороші знання давали, було багато дітей - і місцевих, і з сусідніх сіл, - пригадує оповідачка.

Лариса Павлівна також навчалася тут, а  брат Володимир став першим випускником, який отримав золоту медаль. Зараз він живе в Києві, сестра Наталія в Чернігові. З рідними спілкується часто, бо сім’я – чи не найголовніше, що є в житті людини. 

До речі, про сім’ю, прошу розказати жінку про власну долю. Любляча мати, бабуся та прабабуся. Донька Світлана, син Олег, онуки Діма, Таня, Маргарита і Вікторія, правнучки – Дарія і Варвара. Велика дружна родина, яка є невичерпним джерелом наснаги та любові. А тепло домашнього затишку дбайливо оберігає Лариса Покрова - завжди активна, щира, людяна, саме так  відгукуються про неї не лише рідні, а й односельчани. Жінку знають майже у всьому районі, адже  Лариса Павлівна працювала піонервожатою в Хотуничах та Камці, де в них був свій піонертабір, потім вчителювала у Петрівці, де і знайшла свою долю – Олександра Покрову, який працював секретарем сільради. Прожили там 6 років. Потім  чоловіка переводять до Низківки заступником голови колгоспу, а вона працює вчителем фізики й математики, потім директором, організовує консультпункт заочної школи, за що нагороджена грамотою від Міністерства освіти. У 85 році  переводять до Корюківського району у село Забарівку теж на посаду директора, там пропрацювала 11 років, добудовувала школу.

Все своє життя пов’язала із вчительською стежиною, але  мріяла Лариса Павлівна стати льотчиком, стрибнути з парашутом. Не сталося. Все ж сміливість у виборі майбутньої професії супроводжує її все життя. Член ветеранської організації у Хотуничах, бере активну участь на виборах та культурному розвитку села. Заспіває, розкаже, заспокоїть. Любить вишивати та в`язати, дбайливо зберігає фотографії. Жінка, яка в серці має щось неземне. Може, саме тому її благословив архимандрит Антоній «на чтение и пение». 

Незвична, але водночас така проста, знайома кожному. Тримає господарство: кіз, кролів, курей (на останній День вчителя отримала подарунок від колишніх учнів із Петрівки - гусака й гуску). 

– Спілкуюся з усіма своїми колишніми  вихованцями. І з Забарівки, і з Низківки, і з Хотунич. Часто приїжджають до мене в гості, не забувають. Та й я пам’ятаю кожного, а в місцях, де працювала, і досі знаю,  де чия хата, - ділиться героїня. 

Соціально активна жінка. Справжня лідерка, вирізняється  активною життєвою позицією, прагненням прогресивних змін,  бажанням проявити себе в громадській роботі. Впевнена, щоб світ став кращим – необхідно починати з себе. Контролювати свої вчинки та ставитись до інших так, якого відношення очікуєш до себе. 

І дійсно, спілкуючись з такими людьми, розумієш – це не на показ. Такі вони є. Справжні, незвичні й такі рідні. А закінчити хотілося б словами, що, як запевнила героїня,  є її девізом: 

«Ничего, что виски побелели, 

Но глаза тем же светом горят, 

Никогда, никогда не стареет

 Тот, кто смолоду сердцем богат».

Катерина ЗАПОРОЖЕЦЬ

Фото автора