Ця відома фраза пригадалася мені після зустрічі з тихоновичанкою Раїсою Москалець. Її впевнено можна назвати сильною та вольовою людиною, адже на її тендітні, жіночі плечі випало не одне випробування, пережити яке до снаги не кожному.
Народилася та виросла Раїса Володимирівна у маленькому селі в Чорнобильському районі. А після закінчення Козелецького ветеринарного технікуму за направленням приїхала до Тихонович разом зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, з яким навчалася в одній групі. І з тих пір Тихоновичі, які одразу стали для неї рідними, вона не покидала.
Чоловік працював завідуючим ветдільницею, а пані Раїса дев’ятнадцять років життя – фельдшером. Проте роботи було дуже багато, а платили копійки, тому довелося перейти на ферму та доїти корів.
– Жили ми з чоловіком, як і всі у селі, - розповідає Раїса Володимирівна. – Вранці бігли на роботу, ввечері поверталися та трудилися по господарству та на городі. Далі народилися двоє синочків – Роман і Володимир, без яких ми не уявляли свого життя.
А потім стається найсильніший удар, який тільки може пережити материнське серце – не стало одного із синочків – Володимира.
– 26 березня мій син зі своїм другом переходили ставок, крига на якому була крихкою. І вона не витримала обох хлопців. Йому було всього 17! Стільки ж днів і шукали їх у тому злощасному ставку, - зі сльозами на очах згадує жінка.
Після такого стресу здоров’я у подружжя похитнулося. Обоє починають хворіти. А доля і далі підносити тяжкі випробування.
Тяжко почали хворіти мати та сестра Раїси Володимирівни. У чоловіка виявили онкологію. Жінка доглядала за усіма, не шкодуючи власного здоров’я та сил. Але у долі були свої плани...
У 2013 році вона поховала сестру, через два роки матір, ще через рік не стало і чоловіка.
– Не знаю, як я пережила все це страхіття. Щоб відволіктися хоч трошки, я почала вишивати. Переважно це були ікони. Спершу вишивала хрестиком, згодом почала і бісером. А потім так захопилася цією справою, що не змогла зупинитися. Багато дарувала картин та рушників родичам, друзям. Мене дуже підтримували у скрутні часи мої подруги Катерина Трихліб, Ніна Ведмідь, Надія Циганок, Марія Лизун, без яких не знаю як би пережила всі ті події.
У нашому сільському клубі не дуже давно почав діяти своєрідний гурток «А життя триває…». Туди збирається невеличке коло односельців, яких об’єднують спільні інтереси. Тут відчуваєш себе потрібною та живою.
Коли починається сезон грибів та ягід, то у будинку мене застати неможливо. Ліс я обожнюю і відпочиваю у ньому душею. Знайшла розраду і у квітах, догляд за якими приносить неабияке задоволення.
Та найбільше Раїса Володимирівна радіє, коли приїздять до неї синочок Роман із золотою невісткою Юлією та найкращими онучатами – Ельвірою та Веронікою. Такі моменти та час, проведений зі своєю родиною, для неї – найцінніший та найголовніший. Адже вони – її опора, розрада та надія.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Народилася та виросла Раїса Володимирівна у маленькому селі в Чорнобильському районі. А після закінчення Козелецького ветеринарного технікуму за направленням приїхала до Тихонович разом зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, з яким навчалася в одній групі. І з тих пір Тихоновичі, які одразу стали для неї рідними, вона не покидала.
Чоловік працював завідуючим ветдільницею, а пані Раїса дев’ятнадцять років життя – фельдшером. Проте роботи було дуже багато, а платили копійки, тому довелося перейти на ферму та доїти корів.
– Жили ми з чоловіком, як і всі у селі, - розповідає Раїса Володимирівна. – Вранці бігли на роботу, ввечері поверталися та трудилися по господарству та на городі. Далі народилися двоє синочків – Роман і Володимир, без яких ми не уявляли свого життя.
А потім стається найсильніший удар, який тільки може пережити материнське серце – не стало одного із синочків – Володимира.
– 26 березня мій син зі своїм другом переходили ставок, крига на якому була крихкою. І вона не витримала обох хлопців. Йому було всього 17! Стільки ж днів і шукали їх у тому злощасному ставку, - зі сльозами на очах згадує жінка.
Після такого стресу здоров’я у подружжя похитнулося. Обоє починають хворіти. А доля і далі підносити тяжкі випробування.
Тяжко почали хворіти мати та сестра Раїси Володимирівни. У чоловіка виявили онкологію. Жінка доглядала за усіма, не шкодуючи власного здоров’я та сил. Але у долі були свої плани...
У 2013 році вона поховала сестру, через два роки матір, ще через рік не стало і чоловіка.
– Не знаю, як я пережила все це страхіття. Щоб відволіктися хоч трошки, я почала вишивати. Переважно це були ікони. Спершу вишивала хрестиком, згодом почала і бісером. А потім так захопилася цією справою, що не змогла зупинитися. Багато дарувала картин та рушників родичам, друзям. Мене дуже підтримували у скрутні часи мої подруги Катерина Трихліб, Ніна Ведмідь, Надія Циганок, Марія Лизун, без яких не знаю як би пережила всі ті події.
У нашому сільському клубі не дуже давно почав діяти своєрідний гурток «А життя триває…». Туди збирається невеличке коло односельців, яких об’єднують спільні інтереси. Тут відчуваєш себе потрібною та живою.
Коли починається сезон грибів та ягід, то у будинку мене застати неможливо. Ліс я обожнюю і відпочиваю у ньому душею. Знайшла розраду і у квітах, догляд за якими приносить неабияке задоволення.
Та найбільше Раїса Володимирівна радіє, коли приїздять до неї синочок Роман із золотою невісткою Юлією та найкращими онучатами – Ельвірою та Веронікою. Такі моменти та час, проведений зі своєю родиною, для неї – найцінніший та найголовніший. Адже вони – її опора, розрада та надія.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий