Велику війну Михайло Іванович Воробей з Кучинівки зустрів підлітком і відразу поринув у недитяче життя, сповнене ризиків і поневірянь.
Щоби не наражати на додаткову смертельну небезпеку сільчан і рідню, вимушений був (у складі обозу) возити німців спочатку до Городні, де знаходилася їхня управа, а потім до Корюківки. Пам’ятає, як взимку 1942 року розбитими засніженими дорогами їхали до Новгорода-Сіверського аж шість довгих діб. Виснажені голодні коні, замотані у платки гітлерівці і такі, як він, напівдіти, напівдорослі, з віжками у руках…
За найменше щось «не те» на шляху фріци могли відшмагати ременем чи наставити до скроні дуло автомата. Злі були, ненависні, напевне, розуміли, що швидкого поневолення нашої землі їм не бачити, як своїх вух. (- Авт.).
Вистраждав, вимучив той свій період каторожного ворожого полону Михайло Іванович і не міг нарадуватися фашистському вигнанню у 1943 р.
А наступного року відразу був призваний на службу у 41 запасний стрілецький полк, що базувався у Києві по вулиці Дегтярьова. Далі були довгі роки перебування в Німеччині, звідки додому повернувся аж у 1951 році. І перше, що зробив – взявся за косу й вручну викосив більше гектара вівса.
Потім протягом 53 років трудової біографії М.І. Вороб’я, були в нього і навчання у школі механізаторів, і косовиці, і робота на комбайні «Сталінець», і багато інших занять, виконував які із повною віддачею, на усю силу.
Ще й до сьогодні, у свої 93 самотужки город засадив, курей з поросятами годує, дров наготовив не на одну зиму. Приїжджають два сини і три доньки, з онуками, правнуками, провідують, щебечуть. Тоді його обійстя оживає й теплиться, а сам ветеран скидає із плечей свої вагомі літа, стаючи молодим і веселим. Весна ж все-таки буяє! Мирна, 75-а! Переможна!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Щоби не наражати на додаткову смертельну небезпеку сільчан і рідню, вимушений був (у складі обозу) возити німців спочатку до Городні, де знаходилася їхня управа, а потім до Корюківки. Пам’ятає, як взимку 1942 року розбитими засніженими дорогами їхали до Новгорода-Сіверського аж шість довгих діб. Виснажені голодні коні, замотані у платки гітлерівці і такі, як він, напівдіти, напівдорослі, з віжками у руках…
За найменше щось «не те» на шляху фріци могли відшмагати ременем чи наставити до скроні дуло автомата. Злі були, ненависні, напевне, розуміли, що швидкого поневолення нашої землі їм не бачити, як своїх вух. (- Авт.).
Вистраждав, вимучив той свій період каторожного ворожого полону Михайло Іванович і не міг нарадуватися фашистському вигнанню у 1943 р.
А наступного року відразу був призваний на службу у 41 запасний стрілецький полк, що базувався у Києві по вулиці Дегтярьова. Далі були довгі роки перебування в Німеччині, звідки додому повернувся аж у 1951 році. І перше, що зробив – взявся за косу й вручну викосив більше гектара вівса.
Потім протягом 53 років трудової біографії М.І. Вороб’я, були в нього і навчання у школі механізаторів, і косовиці, і робота на комбайні «Сталінець», і багато інших занять, виконував які із повною віддачею, на усю силу.
Ще й до сьогодні, у свої 93 самотужки город засадив, курей з поросятами годує, дров наготовив не на одну зиму. Приїжджають два сини і три доньки, з онуками, правнуками, провідують, щебечуть. Тоді його обійстя оживає й теплиться, а сам ветеран скидає із плечей свої вагомі літа, стаючи молодим і веселим. Весна ж все-таки буяє! Мирна, 75-а! Переможна!
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий