Розповідати про своє життя Валентина Литвиненко спершу не хотіла. Мовляв, нічого особливого не зробила: працювала, виховувала діток, як і всі жінки у Заріччі. Та, як то кажуть, скромність лише прикрашає людину. Адже односельці вважають Валентину Олександрівну не лише прекрасною мамою, дружиною і бабусею, а й чудовою господинею та доброю і чуйною жінкою.
Все її життя пройшло у Заріччі. Тут вона познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою, з яким, до речі, цього року святкуватиме золоте весілля, тут трудилася та виховувала дітей.
Заміж пані Валентина вийшла рано, у вісімнадцять. Микола, на п’ять років старший за неї, тоді якраз повернувся із армії й одразу помітив молоду та красиву дівчину, з якою, врешті, і поєднав свою долю.
Спочатку вона влаштувалася на ферму, де трудилася більше десяти років. А далі односельці вмовили жінку піти працювати на пошту, бо там якраз з’явилася вакансія. Валентина Олександрівна довго вагалася, адже після закінчення школи ніде більше й не навчалася, тому вважала, що може не впоратися. Та жінку підтримала подруга Галина Йосипівна, яка змусила її повірити у себе. З того часу Валентина Литвиненко була незмінною листоношею та пропрацювала у відділенні двадцять років. І досі вона вдячна своїм колегам, які з нуля навчили її всьому, що вміли самі. Тоді, згадує жінка, у Заріччі було більше двохсот пенсіонерів. Кожному потрібно віднести і газети, і товари першої необхідності, і пенсію. Та попри те, що роботи було вдосталь, Валентина Олександрівна отримувала від неї задоволення, бо дуже любила спілкуватися з людьми, допомагати та підтримувати їх.
Її чоловік Микола Григорович усе життя пропрацював на тракторі. Роботі на землі він віддав 30 років. І чоловік, і жінка – заслужені ветерани праці.
У любові та злагоді вони виховали доньку Світлану та сина Олександра. Світлана вчителює у Сновському вже більше двадцяти років та частенько навідується у гості до батьків. А її дітки – Артем та Тетянка - завжди із нетерпінням чекають вихідних, аби знову поїхати до бабусі й дідуся.
А от з Олександром, його дружиною Надією та їх донечкою Настею Валентина і Микола Литвиненки живуть разом великою, дружною родиною.
- З невісткою мені дуже пощастило, - каже жінка. - Коли я пішла на пенсію, вона замінила мене на пошті, а після закриття відділення залишилася без роботи. Тепер всі разом трудимося по господарству. Ось такою великою родиною ми живемо уже чотирнадцять років. Надя обожнює різноманітні квіти і постійно клопочеться на клумбі. Саме завдяки її старанням обійстя будинку завжди заквітчане та красиве.
Цього року у Валентини Олександрівни та Миколи Григоровича ювілей – 50 років спільного життя, яке вони прожили разом у гармонії, взаємоповазі та коханні. І тим самим стали прикладом і для своїх дітей, які в усьому рівняються на батьків та стараються, як і вони, прожити достойне та хороше життя.
Тетяна ЛИТВИН, фото автора
Все її життя пройшло у Заріччі. Тут вона познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою, з яким, до речі, цього року святкуватиме золоте весілля, тут трудилася та виховувала дітей.
Заміж пані Валентина вийшла рано, у вісімнадцять. Микола, на п’ять років старший за неї, тоді якраз повернувся із армії й одразу помітив молоду та красиву дівчину, з якою, врешті, і поєднав свою долю.
Спочатку вона влаштувалася на ферму, де трудилася більше десяти років. А далі односельці вмовили жінку піти працювати на пошту, бо там якраз з’явилася вакансія. Валентина Олександрівна довго вагалася, адже після закінчення школи ніде більше й не навчалася, тому вважала, що може не впоратися. Та жінку підтримала подруга Галина Йосипівна, яка змусила її повірити у себе. З того часу Валентина Литвиненко була незмінною листоношею та пропрацювала у відділенні двадцять років. І досі вона вдячна своїм колегам, які з нуля навчили її всьому, що вміли самі. Тоді, згадує жінка, у Заріччі було більше двохсот пенсіонерів. Кожному потрібно віднести і газети, і товари першої необхідності, і пенсію. Та попри те, що роботи було вдосталь, Валентина Олександрівна отримувала від неї задоволення, бо дуже любила спілкуватися з людьми, допомагати та підтримувати їх.
Її чоловік Микола Григорович усе життя пропрацював на тракторі. Роботі на землі він віддав 30 років. І чоловік, і жінка – заслужені ветерани праці.
У любові та злагоді вони виховали доньку Світлану та сина Олександра. Світлана вчителює у Сновському вже більше двадцяти років та частенько навідується у гості до батьків. А її дітки – Артем та Тетянка - завжди із нетерпінням чекають вихідних, аби знову поїхати до бабусі й дідуся.
А от з Олександром, його дружиною Надією та їх донечкою Настею Валентина і Микола Литвиненки живуть разом великою, дружною родиною.
- З невісткою мені дуже пощастило, - каже жінка. - Коли я пішла на пенсію, вона замінила мене на пошті, а після закриття відділення залишилася без роботи. Тепер всі разом трудимося по господарству. Ось такою великою родиною ми живемо уже чотирнадцять років. Надя обожнює різноманітні квіти і постійно клопочеться на клумбі. Саме завдяки її старанням обійстя будинку завжди заквітчане та красиве.
Цього року у Валентини Олександрівни та Миколи Григоровича ювілей – 50 років спільного життя, яке вони прожили разом у гармонії, взаємоповазі та коханні. І тим самим стали прикладом і для своїх дітей, які в усьому рівняються на батьків та стараються, як і вони, прожити достойне та хороше життя.
Тетяна ЛИТВИН, фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий