Коли акушерство не просто робота,а покликання…

Щоразу, коли Світлана Михайлівна згадує про рідний пологовий будинок, роботі в якому присвятила все своє життя, в очах щораз з’являється туга за минулими роками... Ще в студентські роки, коли одна з викладачок вперше подивилася на групу молодих та амбітних дівчаток, промовила: «Лише троє з вас стануть справжніми професіоналами своєї справи, і ти, Світлано, в тому числі». Ці слова для пані Світлани стали пророчими. За десятиліття, які пройшли, вона переконалася: акушерство – це не просто робота, це її покликання.
Про акушерство з нагоди Всесвітнього дня акушерки, яке святкуємо 5 травня, розмовляємо з Світланою Погорілко, колишньою акушеркою Сновської ЦРЛ.
– Чому Ви обрали саме професію акушерки?
– Пам’ятаю, коли була маленькою, я обожнювала дитячого лікаря Валентину Хроленко. І одного разу, ще у четвертому класі, на уроці російської мови ми всім класом писали твір про те, ким хочемо стати. Я написала: « Я хочу стати Валентиною Хроленко». І з тих пір своїй мрії я не зрадила. Тож, коли після закінчення школи постав вибір про майбутню професію, точно знала, що піду в медицину.
Здобувати професію лікаря було дуже страшно, хоч і в школі навчалася добре, боялася, що не потягну навантаження, тому й вирішила йти до своєї мрії поетапно. І спершу почати з медичної сестри. У Чернігівському училищі, де, власне, і хотіла навчатися, на цю спеціальність прагнули вступити сила-силенна людей, дещо менше на «Акушерство». Саме туди мені й запропонували піти ті, хто приймав документи. Ось так я і стала акушеркою.
– Не шкодували в подальшому про свій вибір, адже в студентів-медиків навантаження дуже складне?
– Ні, ніколи. Особисто мені вчитися було дуже легко та цікаво. Для себе я виокремила найголовніші предмети, які допомогли б у майбутньому стати справжнім професіоналом своєї справи, і вчила їх особливо ретельно. Як студентів нас водили на пологи, а також до моргу. Саме там у мене виникло сильне бажання стати патологоанатомом. Правда, коли я сказала про це батькам, тато натякнув, що це, м’яко кажучи, не жіноча професія і згодом я перестала думати про неї.
– Чи складно було молодому спеціалісту на початку свого шляху?
– Коли я прийшла на роботу, у відділенні працювали справжні професіонали та любителі своєї справи – Світлана Станішевська, Федір Леонов та Наталія Тарасюк. Вони своїми мудрими порадами та добрим словом завжди підтримували та допомагали. Я ніколи не соромилася запитати про щось у лікарів, навіть, якщо і сумнівалася на долю відсотка, бо розуміла – від мене залежить надто багато.
Роботи тоді у нас було дуже багато, на рік по 600 пологів. А їх, до речі, приймала лише акушерка. Лікаря-гінеколога викликали лише в тому випадку, коли породілля мала якісь ускладнення.
– Мабуть, за роки Вашої роботи траплялося чимало цікавих та неповторних історій?
– Робота з кожною пацієнткою унікальна та цікава. Згадую, як у відділення потрапила жінка із третьою вагітністю. До цього вона вже народила двох дівчаток і мріяла із чоловіком про сина. На УЗД дійсно підтвердили, що народиться синочок і щаслива пара не тямила себе від щастя, а чоловік носив дружину на руках. Але сталося справжнє диво – народилася дівчинка. Коли пологи закінчилися, я зателефонувала чоловікові і попередила, що у нього ще одна донечка, але вона буде йому, як син. Так і трапилося: вже згодом, зустрівши його на вулиці, він розповів, що мої слова справдилися. Наймолодша донечка і машинами цікавиться, і спортом, і в усьому розділяє захоплення батька. 
Насправді акушерка - той ще психолог. Із кожною пацієнткою потрібно проводити не одну годину, за цей час з нею треба поговорити, підтримати морально. Особливість нашої роботи полягає і у готовності відповідати на різноманітні запитання, причому деякі з них можуть зовсім не стосуватися процесу народження дитини. Втім, усі жінки різні: деякі налаштовані спілкуватися, інші - навпаки, замкнені й не схильні до розмов. Усе це потрібно відчувати й поводитися відповідно, щоб породіллі було комфортно та спокійно.
– Траплялися якісь екстремальні випадки?
– Робота акушерки непередбачувана. Звісно, траплялися екстремальні ситуації, які слід було вирішувати дуже швидко і рятувати, як матір, так і дитину.
Зараз Світлана Погорілко на заслуженому відпочинку за вислугою років. 
– Могла б ще працювати, та якраз у той час роботу шукала молода спеціалістка, тому я і вирішила дати дорогу молоді. Знаючи, як зараз складно знайти роботу за спеціальністю у нашому маленькому містечку, - каже пані Світлана.
Закриття пологового відділення стало для Світлани Погорілко справжнім ударом. Хоч на той час вона вже і не працювала, проте  її, справжню патріотку відділення, ця новина вразила у саме серце:
– І досі згадую всі ті приємні моменти, проведені з колективом: спільне дозвілля, конкурси та розваги. Зміна, з якою я працювала – золота. Щемить серце за тих, хто тепер залишився без роботи… Нашу лікарню,  всі наші маленькі фельдшерські пункти мають зберегти всіма силами.
Після виходу на пенсію у Світлани Михайлівни з’явилося чимало вільного часу і, аби не гаяти його, вирішила розводити страусів. Двох птахів допоміг знайти та привезти кум, та, на жаль, їх отруїли. Жінка не здалася і знайшла ще двох – згодом не стало і цих – знову потруїли. Знову привозити додому цих птахів не наважилася, натомість почала розводити курей, і ця справа стала успішною. Допомагає у цьому пані Світлані її чоловік Микола Васильович.
Тепер весь свій час жінка присвячує своїй родині, насолоджується кожною спільною хвилиною разом. А не дають сумувати їй за улюбленою роботою двоє синів – Михайло та Андрій і доньки – Юлія і Тетяна.
Не забувають про Світлану Погорілко і її колишні колеги та, навіть пацієнти, які частенько телефонують, надсилають фото своїх дітей, з’явитися на світ яким допомогла саме Світлана. А вона щаслива від того, що допомогла багатьом людям стати найщасливішими у світі та відчути радість материнства.

Тетяна ЛИТВИН
Фото з архіву героїні