Наша земля приховує чимало таємниць. І мова не лише про пам’ятки археології. Наші предки залишили по собі різні сліди, які можуть розповісти не лише те, «чим хата була багата», а й те, як вони жили: про що мріяли, яким бачили навколишній світ, до чого прагнули.
Цікавий ракурс історичного краєзнавства пов’язаний із вивченням старовинних карт. Першим найбільш точним картографічним матеріалом, в якому відображено Чернігівщину, можна вважати працю Теодора Шуберта. Якщо точніше – військово-топографічну карту Російської Імперії. Робота над нею почалася понад 170 років тому під керівництвом відомого генерала і науковця німецького походження. Вона доволі точно передавала тодішню ситуацію на місцевості – природні умови, географічні об’єкти, населені пункти, основні господарські споруди.
У межах теперішньої Сновської громади тоді було значно більше усіляких поселень, переважно за рахунок хуторів. Отже, розпочати огляд варто із містечка Гірськ. Станом на 50-ті роки ХІХ ст. воно мало особливе історичне значення, адже вважалося центром спадкових володінь відомого ще в епоху середньовіччя аристократичного роду Борозн. Вони носили давньоукраїнський титул бояр, який в європейській традиції дорівнював статусу графа. У ту епоху повноцінним населеним пунктом вважався лише той, де була церква. І Гірськ відповідав цьому критерію. (А ще там і досі збереглися вали невеличкої фортеці). На захід від нього розташовувалося невеличке селище під назвою Завод. У Піщанці було два водяні млини, північніше від Жоведі – хутір Ренчицької і ще два безіменні хутори. Між Гірськом і Хрінівкою, на хрестатому роздоріжжі, стояла відома корчма. Нові Боровичі були маєтком родини графів Милорадовичів. Село мало церкву, вітряний млин і цукроварню. На протилежному березі річки Снов, у відомому нині урочищі Коровний хутір, знаходився двір для худоби. Старі Боровичі володіли потужним економічним потенціалом у вигляді аж восьми млинів-вітряків. А ось у сусідніх Хотуничах такий млин був лише один. В урочищі Городок, неподалік В’юнища, хтось заснував невеличкий хутірець. Петрівка мала церкву й одного млина. Смяч ще у давні часи потрапив до поля господарської уваги купця з Чернігова на прізвище Єнько. (У тодішніх документах його писали трохи інакше – Єнкін). Йому в селі належали два будинки – в хороших місцях, на узвишшях, і хутір за річкою Снов (зараз там старе русло). Дорогою зі Смячі на Конотоп подорожуючі минали безіменний хутір. Неподалік Старої Рудні, що розкинулася на березі річки Руднянка, можна було помітити хутір Червоні Гори.
Гута Студенецька у ті часи називалася просто - Гуткою. А розташовувалася вона на березі річечки під назвою Студенець. Тихоновичі мали церкву і три вітряні млини. На виїзді з цього села в напрямку на Прибинь доводилося минати сільце Буда. А в західному напрямку розташовувалися хутір Товкачі та озеро. В Іванівці діяли два млини. Вже існував Багріїв хутір (сучасна Софіївка). А між ним та Іванівкою знаходилися млин і корчма. Між Чепельовом і Тур’єю був окремий населений пункт - Лозівка. На північний схід від Бречі хтось заснував слободу Гутище.
У Михайлівці діяла цукроварня, південніше цього села, угору за течією річки Бреч, стояв Крутаїв хутір. А на захід від нього, за якийсь кілометр – хутір Гута. Ще майже за кілометр від нього – хутір Хомича. На карті також є зараз добре відомі Носівка, Гвоздиківка, Андруши, Великий та Малий Щимелі, Займище. Під Новими Млинами був хутір Бутовича (ця родина колись належала до козацької старшини). Лосева Слобода називалася Богородицькою Слободою. Околиці Низківки були щільно обсаджені хуторами. З півночі – хутір Симоновського (тепер – Попільня), Прорубанка (зараз там росте ліс), Скляра, Семилітки, ще трохи північніше – Гали, Харченка, Посудевського. А біля самої Низківки – хутори Полянського, Колодія, Лисинецького, Бурдука, Лютівка і ще 16 (!) безіменних хутірців. Теперішній Щокіт мав корчму. Кучинівка жила собі в оточенні лісів та боліт. Рогізки вважалися додатковим центром хутірської агломерації. Там розташовувалися хутори Самарського, Салуяна, Бурковського, Остроградського, Францисона, Козянка, Корбача, Пригари, Сисин, Іванин, Василів, Мороза, Василенка, Івчин, Сливлин, Спицьке і 4 безіменні. Варто нагадати, що Сновська тоді ще не існувало…
Минуло якихось десять років і нова редакція військово-топографічної карти зафіксувала істотні зміни. По-перше, прокладена залізниця й збудована станція Снов. У Хрінівці функціонує пошта. У Нових Боровичах з’явився водяний млин, а в Хотуничах – ще один вітряк. Тобто життя на місці не стояло. Економічна розбудова краю набирала оберти.
У цьому контексті дуже цікавою є карта столітньої давнини, складена вже при радянській владі.
Навіть попри І Світову і громадянські війни Сновщина являла собою картину доволі облаштованого життя, густонаселеної місцевості з розгалуженою мережею грунтових шляхів. П’ятдесят років наші предки без діла не сиділи і суттєво змінили свою малу батьківщину. Своєрідним локомотивом цивілізації залишалася залізниця і містечко Сновськ. У Нових Боровичах замість виробництва цукру розвинулося винокуріння і додалися три млини. Під Гірськом діяли два вітряки і фіксуються хутори Лисогорівка та Давгуль. Піщанка – два вітряки, Жовідь – аж п’ять, Камка – чотири. У Хотуничах вже є церква, пара вітряків, на Хрестопівщині – хутір. У Старій Рудні відкрили храм, в урочищі В’юнище позначені три хутори.
Займище прикрашене церквою, Бреч і Тур’я – теж. Північніше від слободи Гутище (біля Бречі) є хутір з поетичною назвою Гай. (Нині там засіяне поле). Навколо Іванівки налічується 10 безіменних хуторів і 3 млини, у Глибокому Розі діє цегельня. Тихоновичі мають 8 млинів, цегельню і 2 лісопилки. Гута Студенецька – 3 млини. (Років з п’ятнадцять тому «Промінь» писав про одну сім’ю з цього села. В їхньому будинку за ганок правив уламок млинарського жорна). Між Гутою і Єліним свій будиночок мав лісник. Лука – це хутір зі ще одним будинком лісника. Біля сучасної дороги з Великого Щимеля на Суничне знаходилися 3 хутори, в районі Суничного – ще 4. Майже на шляху з Гвоздиківки до Заріччя стояли два хутори. Ще років двадцять тому там можна було побачити хату Семака і кілька могил імпровізованого кладовища. Чепелів пишався церквою і шістьма хорошими млинами. А Великий Щимель теж мав свій храм.
Єдина відмінність між картами середини ХІХ сторіччя і початком ХХ-го - немає хуторів Хомича та Гути. Скоріш за все під час громадянської війни їхні власники потрапили під більшовицькі репресії і втратили свої маєтки. (Можливо – разом із життям). Усі будівлі зникли з лиця землі. Хутір Хомича знаходився неподалік урочища Горбаха. На його місці тепер росте ліс. До речі, навколо тієї місцевості свого часу відбулося щось дивне. Років п’ять тому «Промінь» під час підготовки матеріалу про Щорський лісопарк звернув увагу на космічну фотозйомку території від компанії Google. На ній було добре видно, що майже посеред лісу, подалі від сторонніх очей, було проведено суцільну вирубку площею майже півтора гектара. Надалі з’ясувалося, що дерева мали стовбури діаметром від 42 до 47 сантиметрів. У лісництві тоді пояснили: там нібито відбувся спалах захворювання лісу, тож і довелося випиляти ділянку з хвойними породами… Річ у тім, що приблизно там і стояв колись хутір Хомича.
Доволі схожа ситуація і з хутором Гута. Його розташування локалізоване праворуч від дороги зі Сновська на Михайлівку. (А навпроти, ліворуч, колись було озеро Гнилаш. Воно вже висохло). Зараз там просяне поле, болотяні хащі й лісові нетрі. А на узвишші, біля квадрату соснового лісу, ще кілька років тому ріс старовинний самотній дуб. (У давнину існував звичай – на краю населеного пункту посадити міцне й вікове дерево, яке б було і орієнтиром, і місцем спочинку для подорожуючих). Так ось, нещодавно хтось зрізав отой дуб. Більше того – підігнав техніку й викорчував пень із корінням (на фото). Навіщо? Хто його зна. Можливо, дехто наслухався народних переказів, зокрема, що скарб ховають під дубовим саджанцем у визначному місці.
Справді, тема пошуку скарбів на Сновщині є доволі актуальною. Не дивина буває побачити, як біля залізничної колії чи навіть просто у полі повільно йдуть двоє чи троє людей. В одного в руках металошукач, в іншого – лопата. Прилад час від часу сигналить, копач працює заступом… Щось знаходять. Чорні археологи. Хоча зазвичай здобич не дуже радує - гайки від трактора, бляшанки, радянські монети. Звісно, у місцях, де майже вісімдесят років тому точилися бої з німцями, знахідки дещо інакші. Хоча й небезпечніші – скільки нерозірваних снарядів та мін там познаходили…
Наостанок ще раз треба згадати про карту Шуберта. На ній вказана корчма – на Горбасі під Сновськом. Стояла вона приблизно там, де згодом, у радянські часи, облаштували міське сміттєзвалище. Таке враження, ніби хтось хотів, щоб і згадки про це місце не лишилося. Принаймні, станом на початок 20-х років ХХ сторіччя цей заклад вже не існував. Що цікаво, трохи далі, на роздоріжжі, за царських часів діяло іудейське кладовище. У принципі, все логічно: поховали небіжчика – і в корчму. Пом’янути. А корчма, як відомо, в усі часи притягувала гроші. Майже двадцять років тому якісь непомітні люди посилено рилися на старому смітнику. Навіть техніку підганяли для масштабніших розкопок. Тоді побутувала думка: металобрухт шукають. Може, й так. А, можливо – сподівалися знайти скарб…
Хоча, правду кажучи, справжнім скарбом є пам`ять про нашу минувшину. Хто ми є, якого роду, звідки традиції. А пошук дорогоцінних знахідок в землі чи антикваріату – це лише розвага. На свіжому повітрі. Щось на кшалт збирання грибів.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий