Олександр Горбик народився у маленькому хуторі Глибокий Ріг, заглибленому в лісі, серед роздолля природи і добрих людей, котрі були однією родиною. Його поважних батьківаграріїв знали і поважали в тодішньому колгоспі, де вони працювали.
Їх любили за чесність і працелюбність, вважаючи взірцями господарності. Анатолій Давидович, крім посади головного зоотехніка, ніс низку громадських навантажень, таких як депутатство, членство у виконкомі, профспілкове лідерство. Сашко їхній разом з донею Тамарою зростали залюбленими в рідну землю, свої автентичні місця, з мріями у серці бути затребуваними, корисними.
Покликанням
Олександра стала медицина. Молодий випускник профільного столичного училища, не вагаючись, обрав місцем роботи Софіївку, у
складі ради якої був і Глибокий Ріг. Ті обов’язки, які йому доводилося
виконувати, були і нелегкими, і відповідальними, але він з ними справлявся
сумлінно, совісно. Навіть жителів Іванівки, де, одружившись, мешкав, разом з тамтешньою відмінною медикинею Аллою
Литвин частенько рятував, консультував, підтримував.
А після
перебудови в часи реформ, реорганізацій, коли в Софіївці почали закриватися
школа, магазин, відділення пошти і фельдшерський пункт, Олександру
Анатолійовичу нічого не залишалася, як шукати заробітків в інших місцях.
Знаходив. Намагався змінити буття, а коли розпочалася війна, відразу у 2022
році, без вагань, прийшов до військкомату. До цього часу служить в ЗСУ,
виконуючи свій громадянський обов’язок.
Свій вибір
він не вважає чимось героїчним, високопатріотичним, стверджуючи, що у нинішніх
умовах так має вчинити кожен військовозобов’язаний чоловік.
Зустріла
Олександра позавчора під час короткострокової відпустки з фронту. Телефон у
нього в руках весь час дзеленчав.
– Хлопці на зв’язку, сказав з теплом у голосі,
блиском в очах.
Зі стислого
нашого діалогу ставало зрозумілим, чого тільки він не бачив, чого не переживав.
Рятував поранених на Запорізькому і Харківському напрямках, в самому епіцентрі
важких боїв, виносив з –під обстрілів
«двохсотих», зашивав рани, бинтував, вводив ін’єкції «трьохсотим», радів, коли
допомагало, плакав, коли на очах гинули найкращі, найхоробріші захисники.
Молоді, здорові, у розквіті сил, у багатьох з яких в кишенях біля серця були
фотографії дружини, діток, мами…
На моє запитання про забезпечення необхідними препаратами відповів
ствердно: «Всього поки вдосталь…» Але попросив відзначити волонтерів. Це вони,
ризикуючи життям, неймовірними зусиллями пробиралися куди треба і куди могли,
доставляючи гуманітарні вантажі, засоби гігієни і ліки.
16 квітня
Олександр Анатолійович знову поїде у свою частину, до хлопців, які продовжують
тримати рубежі Вітчизни, аби бути їм підмогою, опорою.
Єдине, що йому бажаємо: «Вистояти і
повернутися живим».
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий