Під завалами, але живий

 

Після удару шахеду син чудом вцілів

— Тату, усе добре, за нас не хвилюйся, — осяяні якимось незвичним світлом, дивилися на нього обличчя сина Толі та невістки Ані. — Зате ми разом…

Притулившись одне до одного, вони поглядали на нього з якоюсь особливою любов’ю, наче прощалися…

Він здригнувся й прокинувся. Перед очима стояв образ дітей, а серце розривалося від убивчого передчуття. Узявши телефон, набрав сина: «Немає зв’язку», невістку — теж «поза зоною». Уже відчуваючи безодню в душі, поліз у новини, намагаючись зупинити тремтіння неслухняних пальців, та все одно постійно клацав не туди… Раптом телефон задзвонив, від несподіванки вилаявся, знов натиснув не туди й випадково відбив виклик.

Телефонувала дружина. Перетелефонував.

— Сашку, рідненький… — почув жіноче голосіння.

— Що з дітьми?! — грубо перебив.

У слухавці чулися лише схлипування.

— Ну? Кажи вже! — вимагав він.

— Вони під завалами… Шахед влучив… — ледве вимовила вона крізь сльози і казала щось далі, волаючи про сусідку, яка повідомила, про кляту війну, клятих орків, кляте перемир’я, яке вже майже наступило, та ця наволоч в останню ніч запустила свої кляті шахеди, що надія ще є, бо…

Та він уже її не чув… У тілі з’явилась величезна порожнеча розміром з Всесвіт. Він розгублено дивився на неї й не знав, чим її заповнювати… Як тепер жити без єдиного сина… Тільки тиждень тому одружився, з 7 класу разом… «Тату, це кохання мого життя, — казав він, — Ось побачиш…» Побачив… у них дійсно було щось серйозне… Заради Толика вона залишила матір з молодшою сестрою в Польщі й повернулася в Україну, до нього… Рік жили разом, дружина віддала їм квартиру покійної матері… А тиждень тому одружилися… Красива закохана пара, чудове невеличке весілля, лише для своїх… Він відпросився в командування й на день приїхав потішитися молодятами… Які вони були щасливі… Кожному по двадцять…

І чим далі він давав спогадам відводити себе від реальності, тим більше відчував темну силу, яка тягуче заповнювала його безодню. Він не заперечував, навпаки, розкрився перед нею, купаючись в її бурхливих хвилях, що туманили розум і раптом вставали дибки, виростаючи до неба, як дев’ятий вал шторму в океані, і разом з нею зростав він, перетворюючись на щось демонічне, уже не маючи влади над собою, але отримавши замість цього контроль над найбільш руйнівною силою — люттю.

Він подивився на темний екран телефона: дружина, не дочекавшись його відповіді, пішла переживати своє горе… Що ж, може, так краще, бо вже відчував у собі той солодкуватий присмак помсти й непохитну рішучість діяти, а ще в нього визрів план.

— Ти що, здурів? — відповів йому командир. — Завтра вже перемир’я. Тобі що, на старості років почудити захотілося?

— Мені лише 47. І так, я дійсно хочу доєднатися до хлопців, що зараз виходять…

— Навіщо це тобі? Удома все гаразд? — став про щось здогадуватися сержант.

— Бо хочу, щоб та позиція залишилася за нами… Місяць тому нас відтіля посунули, кортить повернути…

— Зараз усі: і ми, і вони — будуть давати крайній бій, — погодився сержант, — кожен намагається урвати якомога більше… Але тебе чого потягнуло? Зараз не твоя черга… Цей бій може для тебе стати «останнім»…

— Так берете?

— Доєднуйся…

Бойове завдання, як завжди, зрозуміле, як і важлива умова: після 00:00 жодного пострілу! Цей час буде продубльовано командою через рацію та червоною сигнальною ракетою. Порушення буде невиконанням наказу і вважатиметься воєнним злочином.

У бою час починає поводитися вибагливо: то прискорюється, то настільки сповільнюється, що майже завмирає. Він давно це знав і поважав, бо гадав, час працює на них і завжди робить, що треба. Ось і зараз майже не помітив, як опинився у ворожому окопі.

Брати позицію, яку сам будував і на якій стільки місяців тримав оборону, було легше, ніж зазвичай, бо знаєш кілька потаємних речей, про які ворог точно не здогадується.

Та, на його жаль, ні з ким з орків віч­на­віч вступити в бій не довелося, він навіть не знав результату своїх пострілів у темряві ночі, тож океан люті кипів невдоволений, жадаючи яскравої, вичерпної, явної помсти.

Як тільки він це усвідомив і віддався пристрасті, шукаючи, як і на кому її задовольнити, то перестав зважати на час і не помітив, як той почав уповільнюватися, доки зовсім не завмер. Завмер і він, почувши позаду себе ледве вловиме клацання.

Умить схаменувшись, він поволі обернувся й побачив зовсім юного хлопця, років зо двадцять, який, тримаючи автомат, намагався зробити постріл, але в невмілих руках виходило не дуже.

Ось ця сама мить, якої жадав! Ось той самий момент, заради якого й прийшов сюди. Внутрішній океан кипів від захвату й тішився безглуздими спробами молодого застрелити його.

Він направив автомат на хлопця і застиг, намагаючись отримати усю насолоду від натискання на гачок. Вдивлявся в очі юнака, напевно, такі ж блакитні, як у його сина, добре, якщо такі ж… Таке ж молоде, як у його сина, худорляве обличчя…

Юнак, побачивши наведений на нього автомат, повільно кинув свій і підняв руки догори. У світлі місяця було видно, як по його штанах побігла темна пляма, розширяючись в усі боки…

Дивна річ: чим більше він вдивлявся в юнака, тим більше йому ввижалося, що він бачить не ворожого орка, а свого сина, який поставав перед ним то в образі немовляти, що вчилося розмовляти, то підлітка, який питав його про зірки, то нареченого з обручками в кишені, в очікуванні кохання його життя…

У небі загорілося червоне сяйво сигнальної ракети…

«Бляха, не встиг…» — промайнула думка новою хвилею його океану. Він опустив автомат і дістав ніж. Хоча… Цього юнака можна подолати навіть голіруч, такий тендітний, як його син… І знову провалився у спогади…

— Братику, усе, не треба, — лягла на плече рука побратима. — Усе скінчилося. А цей нехай буде для обміну…

Він зітхнув, сховав ніж і відчув усередині якийсь незвичний спокій і тишу, наче все зробив правильно, ніби син десь з інших вимірів схвально на нього дивиться й усміхається.

Коли їх змінили й вивели з позиції та він дістався до свого телефона, побачив там безліч пропущених. Набрав дружину:

— Сашку! Любий, вони живі! Живі й неушкоджені, уявляєш! Під завалами пустоти були, і вони там опинилися, уявляєш... Уже на ранок після перемир’я дістали…

Микола Петрук