Вдалині від центральної садиби, в оточенні лісу і війни

 

Хутір Слава, що входить до складу Тихоновицького старостату, нині не може похизуватися ані увагою, ані багатолюдністю. Тепер там скрізь зарослі бур’янами вулички, порожні хати з забитими вікнами й дверима і лише з двох димарів спостерігається життя: зранку та увечері сповіщають про нього густі стовпчики диму, те, що там є господарі, є тепло.

Моя героїня Ганна Тимофіївна Циганок мешкає на хуторі, скільки себе пам’ятає. Коли ще жив її Микола, щебетали голоси п’ятьох діток – веселіше почувалося, а от після смерті чоловіка, часів роз’їзду по різних куточках синів і дочок, загибелі красеня­онука Івана Бердника все дуже змінилося, стало важким, болючим.

І річ не в самотності (разом з Ганною Тимофіївною згладжує дні і роки син Михайло)­ у більш вагомих чинниках –  у війні, у стражданнях, нею принесених. Гордістю не лише сім’ї, всього села Тихоновичі, Сновької громади був їхній лейтенант Ваня, їхня надія, після загибелі якого досі не вщухають литися сльози з обличчя доні Світлани, розривається серце в кожного члена сім’ї. З незагоєною раною зустрічає сонце, що для неї віднині у хмарах, Ганна Тимофіївна. Метка, маленька, велосипедом, пішим ходом добирається у справах до центральної садиби, а коли вкрай треба – маршруткою до Сновська.

Допомагає також виживати ще одній – єдиній людині з хутора Слава Ніні Іванівні Лебідко, самотній, похилих літ, колишній доярці місцевого колгоспу. Купує  землячці хліб, ліки, просто стрічається, аби поговорити, відвідати.

Над дахами їхніх осель частіше, ніж будь­де в наших краях, пролітають шахеди і чутні вибухи від обстрілів Гути­Студенецько, Єліного, а ще скрізь – шум лісу, роздолля вітру, безмежні площі полів і всеохоплюючої тривоги. Утім, сказане і несказане вони готові витримувати, переочікувати задля простої мети: дожити до  кінця війни, миру на землі.

Моляться про це, не втрачають надії, що Бог жаданий мир таки принесе.  

 

Олена КОМПАНЕЦЬ

Фото автора