Леонід Терехович народився в селі Кучинівка 26 березня 1941 року. Сьогодні йому виповнилося б 75 років. Батьки — вчитель мови і літератури Никифор Якимович та проста селянка-колгоспниця Агафія Максимівна. У післявоєнний час сім’я жила бідно, але мала невелику бібліотеку. Леонід уже в 5 років прекрасно читав, вчив і декламував напам`ять вірші. У старших класах редагував шкільну стіннівку.
Тут проявляється його поетичний дар: пише, читає свої вірші під час концертів, декілька його поезій друкуються в «Щорській правді». Негаразди у сім’ї Тереховичів призвели до того, що батько покинув її. Це вплинуло на навчання у школі Леоніда. Потім робота у колгоспі, далі завідувачем сільським клубом, згодом служба в армії, після якої, у 1963 році, Леонід робить спробу поступити до Московського університету. І тут отримує перший удар від «системи»: у нього не прийняли документів через відсутність запису про сплату членських внесків у комсомольському квитку. Цю несправедливість він пережив, завербувавшись на роботу до Казахстану, побував у багатьох місцях Середньої Азії, Сибіру, крайньої Півночі. А в 1968 році, з трьома карбованцями в кишені та пристрастю до спиртного, повернувся до рідного села. Працює завклубом, потім кіномеханіком, і уже не може мовчки сприймати несправедливість, поділ людей на першосортних і другосортних. Після суперечки з парторгом, яка закінчилась бійкою, отримав першу судимість на рік. Але під тиском доказів безневинності, Тереховича звільняють через півроку.
У 1971 році в Кучинівці під час виборів депутата замість вибулого Л.Терехович і його брат о першій дня не змогли проголосувати, бо виборча дільниця була уже закрита. А газета повідомила, що проголосувало 100% виборців. Леоніда це збісило — і він написав листа на радіостанцію «Свобода», якого, звісно, перехопили. Почалося слідство. У 1972 році у Чернігові відбувся політичний судовий процес. Із протоколу: «Терехович Л.Н., проживая в с. Кучиновка Щорского района, на протяжении 1971-1972 годов систематически слушал антисоветские передачи зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем, стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие советский государственный и общественный строй». Його було засуджено на 2 роки суворого режиму. А після звільнення знову бійка, новий судовий процес. У 1975 році вирок - 5 років суворого режиму. У 1988 році - сварка з продавцем і, як результат, відправка в ЛТП. У 1990 році повернувся знесилений, хворий, звернувся за допомогою до лікаря, а його направили до психлікарні. «Тюремні університети» наклали свій відбиток на здоров`я, характер, зовнішній вигляд Тереховича, та не ушкодженою залишилась його душа - романтична і поетична. Останній рік життя працював сторожем у місцевій школі. Помер 22 серпня 1992 року, як встановили лікарі, тому, що серце зупинилось.
Покотилось серце, мов з гори каменюка, десь упало в багно...
Промовчу і не видам ні слова, ні звука, - помирать все одно.
Промовчу, тільки губи кромсаю губами – не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, - аж судомить плече?..
У своєму непростому житті Терехович мав єдину силу - своє поетичне слово, яке не зраджувало йому зі шкільних років до останнього дня. Дід поета Яким Терехович був вчителем і поетом, писали вірші і батько, і дядько. Леонід в зброю перетворив свій спадковий поетичний дар і спрямував її на боротьбу за справедливість, за незалежність України.
Куди б мене не закидала доля,
В синівськім серці бережу щомить,
Жовтогарячу золотавість поля
Та неба українського блакить.
В іншому вірші закликає українців:
Нам рости і зростати до чистих висот.
Ми - народ! Ми - великий народ,
І пора почуватись великими.
Леонід Терехович високо цінував своє знайомство з головою обласної спілки письменників С. Реп’яхом, журналістом «Сіверщини» Павлом Поводом, журналістами незалежної газети Чернігівщини «Громада», за підтримки редактора якої, В. Москаленка, видана його перша і остання збірка поезій «Свідомо став на муку». На жаль, поет її уже не побачив. Любив заходити до редакції Щорської районки.
Скільки віршів написано душею поета? Цього не можна сказати. Бо кожен арешт супроводжувався вилученням списаних зошитів, які не повертались. А скільки їх залишилось у лікарнях, на нарах, просто розійшлися поміж людей чи були знищені?
Як настанова всім живим звучать його рядки:
Шануймося, люди, бо ми того варті,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на варті,
і щемна надія розраду несла.
Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки –
в нелюдських умовах зостатись людьми.
Останній, датований 1 серпня 1992 року, відомий вірш Леоніда Тереховича - величання неповторності людини:
Закоханий в безмежний білий світ,
я знаю, що у кожного він свій,
й ніхто на світі всі людські світи
в один-єдиний ще не міг звести...
Несе людина через все життя
своє - окреме - світосприйняття,
лише в кінці, під покривалом літ
зникає світло, і зникає світ...
Тож хай не зникне світ Леоніда Тереховича, хай пам`ять про нього в забуття не лине.
Ніна МОКРОСНОП,
директор Щорської ЦБС
Тут проявляється його поетичний дар: пише, читає свої вірші під час концертів, декілька його поезій друкуються в «Щорській правді». Негаразди у сім’ї Тереховичів призвели до того, що батько покинув її. Це вплинуло на навчання у школі Леоніда. Потім робота у колгоспі, далі завідувачем сільським клубом, згодом служба в армії, після якої, у 1963 році, Леонід робить спробу поступити до Московського університету. І тут отримує перший удар від «системи»: у нього не прийняли документів через відсутність запису про сплату членських внесків у комсомольському квитку. Цю несправедливість він пережив, завербувавшись на роботу до Казахстану, побував у багатьох місцях Середньої Азії, Сибіру, крайньої Півночі. А в 1968 році, з трьома карбованцями в кишені та пристрастю до спиртного, повернувся до рідного села. Працює завклубом, потім кіномеханіком, і уже не може мовчки сприймати несправедливість, поділ людей на першосортних і другосортних. Після суперечки з парторгом, яка закінчилась бійкою, отримав першу судимість на рік. Але під тиском доказів безневинності, Тереховича звільняють через півроку.
У 1971 році в Кучинівці під час виборів депутата замість вибулого Л.Терехович і його брат о першій дня не змогли проголосувати, бо виборча дільниця була уже закрита. А газета повідомила, що проголосувало 100% виборців. Леоніда це збісило — і він написав листа на радіостанцію «Свобода», якого, звісно, перехопили. Почалося слідство. У 1972 році у Чернігові відбувся політичний судовий процес. Із протоколу: «Терехович Л.Н., проживая в с. Кучиновка Щорского района, на протяжении 1971-1972 годов систематически слушал антисоветские передачи зарубежных радиостанций, встал на путь изготовления и распространения писем, стихотворений, в которых содержатся заведомо ложные измышления, порочащие советский государственный и общественный строй». Його було засуджено на 2 роки суворого режиму. А після звільнення знову бійка, новий судовий процес. У 1975 році вирок - 5 років суворого режиму. У 1988 році - сварка з продавцем і, як результат, відправка в ЛТП. У 1990 році повернувся знесилений, хворий, звернувся за допомогою до лікаря, а його направили до психлікарні. «Тюремні університети» наклали свій відбиток на здоров`я, характер, зовнішній вигляд Тереховича, та не ушкодженою залишилась його душа - романтична і поетична. Останній рік життя працював сторожем у місцевій школі. Помер 22 серпня 1992 року, як встановили лікарі, тому, що серце зупинилось.
Покотилось серце, мов з гори каменюка, десь упало в багно...
Промовчу і не видам ні слова, ні звука, - помирать все одно.
Промовчу, тільки губи кромсаю губами – не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, - аж судомить плече?..
У своєму непростому житті Терехович мав єдину силу - своє поетичне слово, яке не зраджувало йому зі шкільних років до останнього дня. Дід поета Яким Терехович був вчителем і поетом, писали вірші і батько, і дядько. Леонід в зброю перетворив свій спадковий поетичний дар і спрямував її на боротьбу за справедливість, за незалежність України.
Куди б мене не закидала доля,
В синівськім серці бережу щомить,
Жовтогарячу золотавість поля
Та неба українського блакить.
В іншому вірші закликає українців:
Нам рости і зростати до чистих висот.
Ми - народ! Ми - великий народ,
І пора почуватись великими.
Леонід Терехович високо цінував своє знайомство з головою обласної спілки письменників С. Реп’яхом, журналістом «Сіверщини» Павлом Поводом, журналістами незалежної газети Чернігівщини «Громада», за підтримки редактора якої, В. Москаленка, видана його перша і остання збірка поезій «Свідомо став на муку». На жаль, поет її уже не побачив. Любив заходити до редакції Щорської районки.
Скільки віршів написано душею поета? Цього не можна сказати. Бо кожен арешт супроводжувався вилученням списаних зошитів, які не повертались. А скільки їх залишилось у лікарнях, на нарах, просто розійшлися поміж людей чи були знищені?
Як настанова всім живим звучать його рядки:
Шануймося, люди, бо ми того варті,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла на варті,
і щемна надія розраду несла.
Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки –
в нелюдських умовах зостатись людьми.
Останній, датований 1 серпня 1992 року, відомий вірш Леоніда Тереховича - величання неповторності людини:
Закоханий в безмежний білий світ,
я знаю, що у кожного він свій,
й ніхто на світі всі людські світи
в один-єдиний ще не міг звести...
Несе людина через все життя
своє - окреме - світосприйняття,
лише в кінці, під покривалом літ
зникає світло, і зникає світ...
Тож хай не зникне світ Леоніда Тереховича, хай пам`ять про нього в забуття не лине.
Ніна МОКРОСНОП,
директор Щорської ЦБС
Комментариев нет:
Отправить комментарий