На сторіччя до петровлянки Наталії Сороки приїхало стільки гостей, що в її хатинці важко було знайти бодай одне вільне місце. Багатьом довелося стояти, аби побачити і вислухати хвилюючі вітання і все, що відбувалося.
Наталія Миколаївна Сорока з часом почала бачити і відчувати цей світ душею. Любов до всього живого, чуйність до людей, зичення добра і дітям, і онукам, і правнукам, і праправнукам, і всім односельцям, включаючи сусідочок, далеких родичів, злилися в неї в одне-єдине відчуття прекрасного, яке продовжує відтворюватися в кожному дні, у кожній її хвилиночці. А їх, тих хвилиночок, за цілих сто літ, подарованих Господом Богом, як зірок на небі. І це при тому, що на долю довгожительки випало не одне випробування, не одне страждання.
Саме її, худеньку і злякану, колись викидали на сніг ті діячі влади, які вважали Наталину родину куркуляками, саме вона втікала зі своєї малої батьківщини, що на Полтавщині, у далеку Петрівку, що на Чернігівщині, аби у 1932 році не померти від голоду. В селі тоді працював великий крохмальний завод, де й знайшла собі роботу шістнадцятилітня дівчинка-біженка, де її прихистили, нагодували й пригріли. Почався період, коли замість горя в серце стала входити радість. І приніс її місцевий парубок Іван. Любов між ними спалахнула, мов свіча – яскрава, чиста, згодом вилившись у спільне сімейне життя. Молодий тракторист забрав юну дружину у дім, де мешкали його батьки, сестра й брати. Жили, як бджоли у вулику, - тісненько, бідненько, зате дружно й навіть весело.
Та всі мрії й плани перекреслила війна. Її чорні крила затулили всю сімейну радість, на зміну якій прийшли роки туги й чекання. Свого Івана Наталя чекала, як ніхто, вірячи в його повернення живим. Знала: фашисти не знищать її любов, її сподівання. Розривалася між дітьми, роботою, будівництвом власної оселі (свекри задумали звести для синової родини). Зліплену з того, що було - хитких стін, косих дверей, кривих вікон, ту будівлю хаткою важко було називати. Зате усередині топилася піч з теплою черінню, варився нещимний щавлевий борщ, грілися дітки. У хаті не було ні ліжка, ні нормального столу з услоном, натомість гуляв вітер. Але, попри все, там жевріла надія на закінчення фашистської окупації, повернення з полону хазяїна. Все так і сталося! Іван, хоч і замучений, зате вцілілий, знову пригорнув Наталю до своїх грудей. Знову вони почали разом працювати на заводі, залатувати діри в помешканні, народжувати дітей... Їхні ластів’ята росли й вилітали з маминих рук у різні кінці - і до Києва, Чернігова, навіть до Білорусі. У Петрівці зосталася одна донька Ніна, яка на ювілеї явно не могла стримувати непроханих сліз. Казала: „Нема такого дня, щоб матусю не провідала, не поговорила!”
Разом із сусідкою вони найближчі Наталії Миколаївни співрозмовники. Обговорюють всі найважливіші події в Україні, дії уряду, Президента. Власне, самого Петра Порошенка матір-героїня чекала до себе на цей особливий день народження, а якщо вже не його, то подарунка. До речі, так і сталося! У команді із сільським головою Марією Деркач, в.о. голови райдержадміністрації Валерієм Радібедою, керівником організаційного відділу райради Русланом Кравцем, очільницею ветеранської спільноти Людмило Кравець 19 березня до поважної ювілярки завітав народний депутат України від Радикальної партії Олега Ляшка Василь Амельченко. І високий столичний, і високі місцеві гості привезли винуватиці дійства барвисті букети квітів та подарунків. Цілувалися, обнімалися, піднімали тости й говорили найщемніші заздравиці, фотографувалися. Наталію Миколаївну – здалека і зблизька – приїхала також вітати уся дружна, велика й дуже симпатична родина.
Накрили святковий стіл, напекли петрівських крохмальних млинців, іменних тортів й намагалися (кожен!) вклонитися їй, своїй сизій горлиці, за отриману життєву науку, вагомий приклад у становленні, фактично за той підмурок, який кожному дала. Цього ж не можна не цінувати, як можна не цінувати людину, яка дійсно має великий слід на землі.
А на наше запитання: „У чому ж все-таки полягає секрет довголіття?” Наталія Миколаївна відповіла без обдумувань і зайвих слів: „У праці! У любові до життя!”
Висновок підтвердили всі. Знають: їхня наставниця і взимку, і навесні не вщухає трудитися. Готує їжу, топить піч, носить дрова, копає, саджає й сапує грядки, годує курей, навіть у високий погріб сама спускається й піднімається, дістаючи усілякі соління й консервацію. Знає купу рецептів, ніяких дієт ніколи не дотримується й хімічних препаратів не вживає.
Онучка з Городні розповіла випадок про те, як вирішили показати бабусю городнянським медикам, бо поскаржилась на колючки в животі. Вмовили її поїхати. Завели в кабінет, де Наталії Миколаївні все видавалося дивним. Перше запитання фахівця звучало приблизно так: „Коли Ви в останній раз були у лікаря?” Бабуся, не довго думаючи, відрізала: „А коли меншенького свого народжувала...”
Не стала вона слухати побажань попити таблетки, а, приїхавши в село, заварила якоїсь травички, попила чайку, погрілася. На тому й розійшлися, і більше в лікарню її вже не возили...
І нам всім Наталія Миколаївна побажала вдихати повітря на повні груди, не рахуючи літа, й цінуючи те, що маємо, що послане з Неба.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
 |
| Кожна людина у своєму житті хоче зробити щось важливе, що дозволить відчувати себе людиною. Наталія Миколаївна Сорока народила сімох дітей, діждалася 15 онуків, 18 правнуків і навіть 8 праправнуків. Їй судилося перебувати у вирі тих гарячих подій, котрі перевернули хід вітчизняної історії. Та які б труднощі вона не переживала, завжди переносила їх гідно, залишаючись у лоні чистої доброти, зберігаючи в собі чисті джерела краси і світла. |
Наталія Миколаївна Сорока з часом почала бачити і відчувати цей світ душею. Любов до всього живого, чуйність до людей, зичення добра і дітям, і онукам, і правнукам, і праправнукам, і всім односельцям, включаючи сусідочок, далеких родичів, злилися в неї в одне-єдине відчуття прекрасного, яке продовжує відтворюватися в кожному дні, у кожній її хвилиночці. А їх, тих хвилиночок, за цілих сто літ, подарованих Господом Богом, як зірок на небі. І це при тому, що на долю довгожительки випало не одне випробування, не одне страждання.
Саме її, худеньку і злякану, колись викидали на сніг ті діячі влади, які вважали Наталину родину куркуляками, саме вона втікала зі своєї малої батьківщини, що на Полтавщині, у далеку Петрівку, що на Чернігівщині, аби у 1932 році не померти від голоду. В селі тоді працював великий крохмальний завод, де й знайшла собі роботу шістнадцятилітня дівчинка-біженка, де її прихистили, нагодували й пригріли. Почався період, коли замість горя в серце стала входити радість. І приніс її місцевий парубок Іван. Любов між ними спалахнула, мов свіча – яскрава, чиста, згодом вилившись у спільне сімейне життя. Молодий тракторист забрав юну дружину у дім, де мешкали його батьки, сестра й брати. Жили, як бджоли у вулику, - тісненько, бідненько, зате дружно й навіть весело.
Та всі мрії й плани перекреслила війна. Її чорні крила затулили всю сімейну радість, на зміну якій прийшли роки туги й чекання. Свого Івана Наталя чекала, як ніхто, вірячи в його повернення живим. Знала: фашисти не знищать її любов, її сподівання. Розривалася між дітьми, роботою, будівництвом власної оселі (свекри задумали звести для синової родини). Зліплену з того, що було - хитких стін, косих дверей, кривих вікон, ту будівлю хаткою важко було називати. Зате усередині топилася піч з теплою черінню, варився нещимний щавлевий борщ, грілися дітки. У хаті не було ні ліжка, ні нормального столу з услоном, натомість гуляв вітер. Але, попри все, там жевріла надія на закінчення фашистської окупації, повернення з полону хазяїна. Все так і сталося! Іван, хоч і замучений, зате вцілілий, знову пригорнув Наталю до своїх грудей. Знову вони почали разом працювати на заводі, залатувати діри в помешканні, народжувати дітей... Їхні ластів’ята росли й вилітали з маминих рук у різні кінці - і до Києва, Чернігова, навіть до Білорусі. У Петрівці зосталася одна донька Ніна, яка на ювілеї явно не могла стримувати непроханих сліз. Казала: „Нема такого дня, щоб матусю не провідала, не поговорила!”
Разом із сусідкою вони найближчі Наталії Миколаївни співрозмовники. Обговорюють всі найважливіші події в Україні, дії уряду, Президента. Власне, самого Петра Порошенка матір-героїня чекала до себе на цей особливий день народження, а якщо вже не його, то подарунка. До речі, так і сталося! У команді із сільським головою Марією Деркач, в.о. голови райдержадміністрації Валерієм Радібедою, керівником організаційного відділу райради Русланом Кравцем, очільницею ветеранської спільноти Людмило Кравець 19 березня до поважної ювілярки завітав народний депутат України від Радикальної партії Олега Ляшка Василь Амельченко. І високий столичний, і високі місцеві гості привезли винуватиці дійства барвисті букети квітів та подарунків. Цілувалися, обнімалися, піднімали тости й говорили найщемніші заздравиці, фотографувалися. Наталію Миколаївну – здалека і зблизька – приїхала також вітати уся дружна, велика й дуже симпатична родина.
Накрили святковий стіл, напекли петрівських крохмальних млинців, іменних тортів й намагалися (кожен!) вклонитися їй, своїй сизій горлиці, за отриману життєву науку, вагомий приклад у становленні, фактично за той підмурок, який кожному дала. Цього ж не можна не цінувати, як можна не цінувати людину, яка дійсно має великий слід на землі.
А на наше запитання: „У чому ж все-таки полягає секрет довголіття?” Наталія Миколаївна відповіла без обдумувань і зайвих слів: „У праці! У любові до життя!”
Висновок підтвердили всі. Знають: їхня наставниця і взимку, і навесні не вщухає трудитися. Готує їжу, топить піч, носить дрова, копає, саджає й сапує грядки, годує курей, навіть у високий погріб сама спускається й піднімається, дістаючи усілякі соління й консервацію. Знає купу рецептів, ніяких дієт ніколи не дотримується й хімічних препаратів не вживає.
Онучка з Городні розповіла випадок про те, як вирішили показати бабусю городнянським медикам, бо поскаржилась на колючки в животі. Вмовили її поїхати. Завели в кабінет, де Наталії Миколаївні все видавалося дивним. Перше запитання фахівця звучало приблизно так: „Коли Ви в останній раз були у лікаря?” Бабуся, не довго думаючи, відрізала: „А коли меншенького свого народжувала...”
Не стала вона слухати побажань попити таблетки, а, приїхавши в село, заварила якоїсь травички, попила чайку, погрілася. На тому й розійшлися, і більше в лікарню її вже не возили...
І нам всім Наталія Миколаївна побажала вдихати повітря на повні груди, не рахуючи літа, й цінуючи те, що маємо, що послане з Неба.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий