Олені Олександрівні Демиденко скоро виповниться 82 роки. Народилася в сім’ї звичайних колгоспників. Згадуючи дитинство, вона каже: „Закінчила в школі лише два класи, а потім не було в чому ходити на навчання. Походжу пару днів, а мої постоли починають розлазитися. Тож і відправили мене пасти вівці. Колгоспна отара налічувала десь із 900 голів, пасовище ж знаходилося за 7 кілометрів від села. Я і ще три старші дівчини жили там 6 днів на тиждень, навідуючись додому лише в неділю. Була в нас для ночівлі невеличка халабуда, їсти приносила мати. Грошей нам за роботу не платили, лише записували абстрактні трудодні у картки. Наша сім’я жила бідно, інколи ледве могла сплатити податки. На випасах траплялося різне. Якось просто вдень в отару заскочив вовк і почав дерти овечок. Горлянку ріже, кидає на землю й береться за наступну. А ми бігаємо навколо з дрючками, кричимо. Добре, що на допомогу прийшов один чоловік з сусіднього села. Хижак, мабуть, злякався його голосу й подався геть, закинувши перед тим собі на плече ягня...”
Сидячи день за днем коло овець, О.О. Демиденко вирішила взятися за вишивання. Перші уроки дала сусідка Ірина, доросліша за неї на 4 роки, і старша сестра. З нитками у ті часи було сутужно, тому знаходили такий вихід: розпускали солдатські обмотки. Це такі смужки цупкої тканини, якою обмотували ноги від черевиків і майже до колін. Потім отримані нитки фарбували. Якщо приготувати відвар дубової кори й на два дні туди їх помістити – набудуть чорного кольору, а як взяти кору вільхи – то червоного... Майже відразу з’ясувалося – в юної вишивальниці справжній талант до цієї справи. Під її вправними руками тканина дуже швидко вкривалася різними візерунками. І головне – що вишивання дуже подобалося Олені Олександрівні. Та й дні на пасовищі минали швидше...
Вже коли приходила зима, у селі дівчата інколи збиралися ввечері за вишиванням - при двох лампах. Як закінчувався гас – наливали туди лляну олію. Бувало, прийдуть хлопці, розмови точаться, так деякі вишивальниці такого нароблять, що наступного дня доводилося розпорювати химерні візерунки...
Щоб запастися полотном, доводилося діставати льон, тріпати його, виготовляти нитки. „З добрячого оберемка льону входив клубок завбільшки із кулак, - ділиться спогадами О.О. Демиденко. - Хто хотів – потім ткав. Такі візерунки особливі, на вишивку не схожі. Щоб лляна тканина трохи посвітлішала – її вимочували багато разів у річці й складали, сушили на траві – просто під сонцем. Але ефект від такого старовинного методу був незначним. Тому люди купували у магазині відбілювач...”
„Після роботи з вівцями мені довелося три роки пропрацювати свинаркою, - розповідає О.О. Демиденко. – А надалі протягом 20 років місцем моєї роботи була ферма - доїла корів. І лише згодом стала ланковою у колгоспі. Нею була до призначення пенсії й ще 4 роки – після”.
Особисте життя Олени Олександрівни склалося наступним чином. Заміж вийшла, як ще не мала 17 років – за тракториста Григорія. Він був старший за неї на 4 роки, вже відслужив в армії. У молодій сім’ї народилося троє дітей – син Михайло, доньки Тетяна і Наталія. Подумки повертаючись у часи своєї юності, Олена Олександрівна зазначає: „Коли справляли весілля, в мене було багате придане. Вишиті, з мереживом рушники, сорочки, простирадла, наволочки. Тоді був звичай – наречена розвішувала в хаті чоловіка свої вишивки, а люди приходили, дивилися і робили висновки!”
Минав час. Попри життєві й сімейні клопоти О.О. Демиденко ще довго знаходила вільну годину, щоб присвятити її улюбленому захопленню. Вдосконалила свою майстерність у плетінні мережива гачком. Не раз до неї зверталися люди із замовленнями – вишити рушник чи ще щось. А чимало виробів подарувала родичам, яких доля розкидала по світу – на Кубань, у Гомель, Москву, Запорізьку область. „Часто бувало - вишиваю і співаю, - каже майстриня. - Також у художній самодіяльності села брала участь. Моя улюблена пісня – „Кучерявая береза”. Я навіть онучку навчила її співати, коли разом ходили до лісу по гриби”.
Уже після тридцяти років О.О. Демиденко стала рідко братися за голку й нитку. І причина не в тому, що стомилася. „За вишиванням я втоми не відчувала, пальці не боліли. Від цієї справи взагалі складно відірватися, доки не зробиш намічене – не зупинишся. Вишивати – це мов хорошу книгу читати. І подобається мені все – вишивка, мереживо. Візерунки не повторюються. Якось ніби саме собою все виходить. Але подумала одного дня: може, досить? І так самих лише простирадл вишито 22 штуки. (Бувало взимку, коли роботи вдома менше, одне простирадло могла за три дні закінчити)”.
На запитання – чим є вишивання для неї та її родини, О.О. Демиденко на мить замислилася й відповіла: „Передовсім, це пам’ять. У мене є рушники, залишені бабусею. А ще – моя донька вишиває, онука Оксана – теж, і правнучки Маша й Таня мають явний хист у володінні голкою та ниткою. Дуже приємно відчувати, коли є щось, здатне нас усіх об’єднати”.
Хіба можна сказати краще? В цих словах - справжня народна мудрість. І недаремно в Україні візерунки вишивки здавна вважаються глибинним кодом нашої національної ідентичності, тим, що робить минуле, сучасне і майбутнє одним цілим, дарує надію і додає упевненості, що колись таки все у нас буде гаразд.
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий