Коли лист кличе у дорогу

Якось на адресу редакції надійшов лист із Нових Борович. Його написала Л.Г.Антоненко. Серед іншого, вона зазначила, що „... з ваших маленьких статей-промінців складається великий „Промінь”, який приємно вражає...” Від слів нашої читачки аж ніби потеплішало на душі. Колектив газети дуже вдячний їй за такий вияв прихильності. Тож при першій же нагоді ми побували у селі й завітали до людини, яка щиро вважає: чимало її земляків гідні докладної оповіді про них на сторінках районки.

Любові Григорівні вже 79 років. Вона місцева, з Нових Борович. Працювала свого часу в медицині, акушеркою. Була донором, віддаючи свою кров тим, хто потребував переливання для одужання. Її чоловік мав у селі репутацію чудового педагога-математика. (Шкода лише, що вже два роки, як пішов із життя). Попри тяжкий тягар пережитого і повсякденної праці Любов Григорівна  знаходить час на те, щоб почитати газету. А передплачувати її вона почала давно, ще тоді, коли  районне видання називалося „Щорська правда”. Минуло вже понад півстоліття, але й досі наша шановна читачка знаходить на сторінках  щось цікаве для себе. Міркує над новинами, дізнається про долі різних людей. А інколи й сама намагається написати щось повчальне, навіяне життєвою мудрістю.  Один з таких прикладів – маленька казочка, складена для онука. Колись він та Любов Григорівна перечитали усі книжки з казковими історіями. Тож щоб розважити хлопця -  і була вигадана казка „Чому бурячок червоний”. Сюжет оповідання простенький, але з глибоким змістом.
Одного весняного дня бабуся з маленьким онуком засівала грядки редискою, цибулею, морквою і буряком. Пішов теплий дощик, пригріло сонечко і рослини почали пробиватися із землі і розмовляти між собою. Один бурячок дивився замріяно на пташку, що кружляла в небі. „Ось би й мені політати!”
На що його сусід по грядці відповів: „А я вже давно літаю. Он моє гніздечко, на яблуні”.
„Так політай нам, політай”, - стали  прохати усі мешканці овочевої грядки.
„Ні, я літаю лише зранку”, - відповів той.  Усі замовкли, бо треба було щось придумати. І вирішили, що сьогодні  раніше ляжуть спати, аби на світанку  прокинутися і побачити, як літатиме бурячок.
Рано-вранці, коли ще навіть сонце не зійшло, бурячки прокинулися, вмилися чистою росою і стали чекати свого родича. Точніше кажучи, чекати на його політ. А він спить і спить. „Вставай-но, тобі вже час”, - нагадали йому сусіди.
А той якось нехотя підняв угору два листочки, потім їх опустив і надалі почав часто-часто ними махати. Але нічого не сталося. Він так і не злетів. Усі, хто був поруч, дружно засміялися. Бурячок же заплакав від образи і почервонів. „Пробачте мені. Я не вмію літати. Я вас обдурив”, - зізнався він. Восени, коли копали буряки, бабусин онук упізнав червоного хвалька і заявив, що той вчинив погано, обдуривши друзів. І тому жоден поганий вчинок не лишається без наслідків.

Олег МІРОШНИЧЕНКО
Фото автора