Здавалося б, ну хто ще чогось не знає про щасливі шлюби? Гори літератури, Інтернет та глянець наповнені міркуваннями про те, як відшукати, як втримати, як розпізнати...
Деколи диву даєшся від того, скільки сміття на тему кохання можна знайти в одній пересічній голові середньостатистичної людини молодого і навіть поважного віку. Однак мені пощастило зустріти пару, де двоє 56 років тому взяли на себе відповідальність одне за одного, за те, що будуть разом ціле життя, за своїх двох спільних донечок – Ірину й Тетяну, пару, яка, прийнявши свідоме рішення про цілковиту відданість іншій людині аж до останнього подиху, і до сьогоднішнього дня виконує це рішення „на відмінно”. Це Зоя Іллівна й Валентин Данилович Назаріни. Доля звела їх у місті Углич (Ярославська область), коли ще були студентами. Тоді юний механік так закохався у майбутню вчительку, що відразу зрозумів: це – назавжди! Коли Зою Іллівну направили на роботу у село за 20 км від місця, де ще закінчував навчання Валентин Данилович, він не відступив. Пішки, по бездоріжжю, по Волзі човном, словом, як вже виходило, діставався на побачення до своєї єдиної. І згодом пара зіграла молодіжне весілля, на якому всі їхні друзі веселилися й раділи.
До Щорса вони приїхали потім, за направленням. Облюбували наше мальовниче місто, так і залишившись тут назавжди. Обоє трудилися в ньому на славу, обоє здобули серед людей і трудових колективів славу і визнання – Зоя Іллівна в торгівлі, а Валентин Данилович – на маслозаводі.
Ніхто з них не крав одне в одного час на порожні розбірки, егоїзм, навпаки, ці люди творили і творять своє майбутнє одне з одним. Вони були і є поруч – і в радості, і у випробуваннях, і вранці і увечері. Тому й досі такі красиві і сяючі, такі милі і гостинні.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Деколи диву даєшся від того, скільки сміття на тему кохання можна знайти в одній пересічній голові середньостатистичної людини молодого і навіть поважного віку. Однак мені пощастило зустріти пару, де двоє 56 років тому взяли на себе відповідальність одне за одного, за те, що будуть разом ціле життя, за своїх двох спільних донечок – Ірину й Тетяну, пару, яка, прийнявши свідоме рішення про цілковиту відданість іншій людині аж до останнього подиху, і до сьогоднішнього дня виконує це рішення „на відмінно”. Це Зоя Іллівна й Валентин Данилович Назаріни. Доля звела їх у місті Углич (Ярославська область), коли ще були студентами. Тоді юний механік так закохався у майбутню вчительку, що відразу зрозумів: це – назавжди! Коли Зою Іллівну направили на роботу у село за 20 км від місця, де ще закінчував навчання Валентин Данилович, він не відступив. Пішки, по бездоріжжю, по Волзі човном, словом, як вже виходило, діставався на побачення до своєї єдиної. І згодом пара зіграла молодіжне весілля, на якому всі їхні друзі веселилися й раділи.
До Щорса вони приїхали потім, за направленням. Облюбували наше мальовниче місто, так і залишившись тут назавжди. Обоє трудилися в ньому на славу, обоє здобули серед людей і трудових колективів славу і визнання – Зоя Іллівна в торгівлі, а Валентин Данилович – на маслозаводі.
Ніхто з них не крав одне в одного час на порожні розбірки, егоїзм, навпаки, ці люди творили і творять своє майбутнє одне з одним. Вони були і є поруч – і в радості, і у випробуваннях, і вранці і увечері. Тому й досі такі красиві і сяючі, такі милі і гостинні.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий