– Все життя я соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася мені жалюгідною. Батька взагалі не пам’ятав. А мати? Ну що вона могла у такому вигляді? Порівняно з іншими, красивими і нарядними мамами, здавалася мені бідною і нещасною. Як міг, ховав її від друзів, але одного разу вона взяла і прийшла до школи – скучила, бачте! І підійшла до мене при всіх. Як тільки я крізь землю не провалився! Розсердився так, що біг, куди очі дивилися.
А наступного дня, звісно ж, уся школа тільки і говорила про те, яка у мене страшна матір. Принаймні, мені так здавалося, що говорила. І я зненавидів її. „Краще б взагалі у мене не було мами, ніж така, як ти, краще б ти померла!” – кричав я тоді.
Вона ж мовчала. Більше за все на світі я хотів тоді піти з дому, піти від матері. Що вона могла мені дати? Я наполегливо здобував знання, вчився добре і, щоб підвищити освітній рівень, переїхав до столиці. Матір весь той час пересилала мені гроші, а сама не навідувалася – я заборонив! Йшов час, вже і вуз був позаду, і весілля моє. З’явилася гарна робота, затим – ще гарніша квартира, народилися діти. Життя просто усміхалося, і я гордився, що всього досягнув самотужки. Про матір волів не згадувати, але одного разу вона приїхала до столиці і прийшла в мій дім. Адресу їй дав мій двоюрідний брат. Діти не знали, що це їхня бабуся, вони взагалі не знали, що така родичка є в їхньому житті, і почали голосно сміятися. Адже моя матір була такою потворною і вдягнутою бідно. Давня образа охопила все моє єство. Знову вона! Тепер хоче висміяти мене перед дружиною і дітьми?!
„Чого ти з’явилася, що тобі треба? Вирішила налякати мою сім’ю? – шипів я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала, лише сльозинки покотилися щоками.
Пройшло декілька літ. Я досяг ще більших успіхів. І коли зі школи прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати.
Зустріч пройшла цікаво і весело, а перед від’їздом вирішив походити містом, і сам не знаю як, вийшов до свого старого будиночка. Сусіди пізнали мене, сказали, що моя мати померла, що просила передати мені її листа. Я не дуже розчулився, навіть листа хотів викинути, не читавши. Але все-таки розкрив той папірець.
„Здрастуй, синочку! Прости мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала в твій дім. У тебе такі красиві діти, схожі на тебе. Бережи моїх внучат! Я ж їх зовсім не хотіла лякати. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але, коли ти був зовсім маленьким, трапилося нещастя - і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла допомогти. Ти всього досягнув сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам і тобою пишалася. І була щасливою. Твоя мама”.
Олена КОМПАНЕЦЬ
А наступного дня, звісно ж, уся школа тільки і говорила про те, яка у мене страшна матір. Принаймні, мені так здавалося, що говорила. І я зненавидів її. „Краще б взагалі у мене не було мами, ніж така, як ти, краще б ти померла!” – кричав я тоді.
Вона ж мовчала. Більше за все на світі я хотів тоді піти з дому, піти від матері. Що вона могла мені дати? Я наполегливо здобував знання, вчився добре і, щоб підвищити освітній рівень, переїхав до столиці. Матір весь той час пересилала мені гроші, а сама не навідувалася – я заборонив! Йшов час, вже і вуз був позаду, і весілля моє. З’явилася гарна робота, затим – ще гарніша квартира, народилися діти. Життя просто усміхалося, і я гордився, що всього досягнув самотужки. Про матір волів не згадувати, але одного разу вона приїхала до столиці і прийшла в мій дім. Адресу їй дав мій двоюрідний брат. Діти не знали, що це їхня бабуся, вони взагалі не знали, що така родичка є в їхньому житті, і почали голосно сміятися. Адже моя матір була такою потворною і вдягнутою бідно. Давня образа охопила все моє єство. Знову вона! Тепер хоче висміяти мене перед дружиною і дітьми?!
„Чого ти з’явилася, що тобі треба? Вирішила налякати мою сім’ю? – шипів я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала, лише сльозинки покотилися щоками.
Пройшло декілька літ. Я досяг ще більших успіхів. І коли зі школи прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати.
Зустріч пройшла цікаво і весело, а перед від’їздом вирішив походити містом, і сам не знаю як, вийшов до свого старого будиночка. Сусіди пізнали мене, сказали, що моя мати померла, що просила передати мені її листа. Я не дуже розчулився, навіть листа хотів викинути, не читавши. Але все-таки розкрив той папірець.
„Здрастуй, синочку! Прости мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала в твій дім. У тебе такі красиві діти, схожі на тебе. Бережи моїх внучат! Я ж їх зовсім не хотіла лякати. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але, коли ти був зовсім маленьким, трапилося нещастя - і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла допомогти. Ти всього досягнув сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам і тобою пишалася. І була щасливою. Твоя мама”.
Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий