Мені стало відомо, і не тільки з його слів, а з матеріалів історичного музею, про те, що Петро Степанович - заслужена людина в цьому краї, нагороджений урядовими нагородами, грамотами, користується великою повагою серед населення. Він партизан. Працює. На своїх прикладах виховує молоде покоління.
Якось запитав мене: «Ким тобі доводиться Яків Бурдюг?» - «Це мій дядько. Рідний брат мого батька. Він покійний. До війни працював секретарем Бахмацького районного комітету партії. Був залишений у підпіллі для організації партизанського опору німцям, але його зрадили, схопили фашисти і живцем спалили». – «Знаю, знаю про це, - відповів Петро Степанович». – «Розкажіть, будь ласка, мені про дії партизанів у цьому краї, може, десь «пересікались» долі і мого дядька».
«... Пам’ятаю, як зараз, 22 червня 1941 р. у селищі Холми Чернігівської області, де я працював секретарем районного комітету комсомолу. День видався ясним, погожим. Я ішов до райкому. Мав плани на день, але робочий настрій був порушений повідомленням про віроломний напад фашистської Німеччини на нашу Батьківщину.
Районна комсомольська організація на той час складалася з 1235 комсомольців. Наша комсомольська організація вважалась кращою в області.
Звичайно, що повсякденний ритм роботи був порушений. Згідно з директивою уряду ми повинні були побудувати у Рейментарівських лісах партизанські продовольчі бази і закласти туди необхідну кількість одягу, взуття, зброї. Для цього було обрано хутір Чепчики. Було закладено 36 партизанських баз.
На пропозицію Чернігівського обласного комітету комсомолу евакуюватись з архівом обкому у глибокий тил я відмовився. Знав про те, що на базі нашого району буде створено партизанський загін. Про це мені розповів другий секретар обласного комітету партії.
Якраз у цей день німецька авіація бомбила Чернігів. Був пошкоджений драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, обласний вузол зв’язку. Цього ж дня Микола Микитович Попудренко запропонував мені залишитись у тилу для підпільної рботи у Холминському районі. Я погодився. Подумалось, як поставиться до цього моя дружина Ганна Опанасівна, адже на той час уже була донька Тонечка, якій виповнилось тільки півтора року.
У райцентрі вже організовувався винищувальний батальйон. Мене зарахували зразу до партизанського загону, адже у районі мене добре знали і залишатись тут було небезпечно.
Разом зі своїми активістами ми склали списки тих, кого можна залишити на підпільній роботі у районі. У селищі Холми вирішили залишити Миколу Яременка, в селі Погорільці – Ольгу Пластун, Іллю Помаз, Євдокію Цирулік. Такі рішення були прийняті і по інших населених пунктах району. Домовились також про явочні квартири, поштові скриньки, паролі та відзиви на них. Так розпочалось нове життя комсомольців і молоді Холминщини. Так воно розпочалось і у мене. Всі комсомольські квитки були вилучені й знищені, бо вони могли потрапитидо рук карателів.
Інформбюро кожний день приносило нерадісні вісті. Наша армія з тяжкими, виснажливими боями покидала населені пункти – міста і села. Було зрозуміло, що незабаром може бути окупований і Холминський район. 15 липня 1941 року передові німецькі частини вступили до районного центру Холми. Весь склад винищувального батальйону перебазувався до Рементарівських дач, де розташувався партизанський загін.
Перші дні роботи партизанського загону носили більш організаційний характер: караульна служба, пости, стеження. Командиром загону зразу був призначений Аснін, але розібрались, що він не в змозі бути ним, а тому його замінив Микита Григорович Афанащенко. Але і він не зміг забезпечити належне керівництво. Справи прийняв Іван Іванович Водопян.
Ми знали про те, що в лісах сусіднього Корюківського району дислокується партизанський загін М.М.Попудренка, з яким згодом налагодили зв’язок. Мені особисто було доручено навести зв’язки з Холминським підпіллям. І це вдалося зробити, оскільки на той час у Холмах ще не було німецького гарнізону і місцева влада поки що не була встановлена. Підпільникам було дане завдання слухати радіо, виготовляти листівки, збирати інформацію тощо. Я повідомив керівництву партизанського загону, що в с.Орлівка створена німецька комендатура і вона почала проводити арешти. Декого уже розстріляли.
Партизанський загін розпочав розробку бойових операцій. Почали знищувати автомашини на дорозі Семенівка-Новгород- Сіверський.
3 вересня 1941 року я з партизаном Денисенком і командиром загону Водоп`яном пішли у райцентр Холми на зв’язок з підпіллям. Пощастило зібрати комсомольців і провести збори, дали завдання. Збори вирішили назвати нашу комсомолську організацію «Так починалося життя». Все це робилось «під носом» у фашистів, адже патріотизм молоді був дуже високим. Нам доповіли, що комсомольці зібрали для партизанів зброю, продовольчі товари, лижі, одяг, боєприпаси.
Наш партизанський загін вів уже бойові дії на дорогах Чернігів-Новгород-Сіверський, Холми-Семенівка. Німецькі каральні загони і поліцаї стали концентрувати свої сили проти партизанів. Нам заборонено було виходити на зв’язок з підпіллям. Підпільний обком партії під керівництвом М.М. Попудренка вирішив об’єднати партизанські загони - Перелюбський, Рейментарівський, Холминський і партизанський загін М.М. Попудренка. Керівництво об’єднаним партизанським загоном поклали на Олексія Федорова. Перша бойова операція була з розгрому німецького гарнізону в с.Погорільці. Там було знищено близько сотні німецьких вояків, склад пального, захоплені великі трофеї. Подальше перебування партизанського загону у Рейментарівських лісах стало неможливим через бойові дії. Тому вирішено було передислокуватися до Єлінських лісів. Фашисти постійно надсилали до с.Єліне своїх розвідників, поліцаїв, щоб виявити місце дислокації загону. У березні 1942 року одну з таких розвідок ми зустріли таким шквальним вогнем, що жоден з 18 поліцаїв і німців не повернувся назад. Незабаром на партизанський загін була кинута велика німецька каральна дивізія. Керівництво загону прийняло рішення перейти до Брянських лісів. По шляху нашого руху знищували німецькі гарнізони.
- У вересні 1942 року О.Ф. Федорова викликали у Москву. М.М. Попудренко залишився керувати партизанським загоном. Бойові дії партизанського загону продовжувались до переможного кінця. Та хіба все можна розповісти, - мовив Петро Степанович».
Слухав я розповіді Петра Степановича і думав: скільки шляхів ним пройдено, скільки разів він ризикував своїм життям!
Прийшла довгоочікувана Перемога. Петро Степанович повернувся до мирної праці. На День Перемоги на грудях ветерана, заслуженого партизана-розвідника, колишнього комсомольського ватажка Холминського району сяяли бойовий орден Червоного Прапора, Орден Вітчизняної війни І ступеня, Орден Трудового Червоного прапора, медаль «За трудову доблесть», інші урядові відзнаки. Президія Верховної Ради України нагородила його Почесною грамотою.
З 15 червня 1976 року Петро Степанович був на заслуженому відпочинку, але не полишав роботу з патріотичного виховання молоді. Довгі роки очолював Щорську районну раду ветеранів, був науковим працівником історичного музею, шанованою, знаною людиною серед жителів Щорського і сусідніх районів Чернігівщини. Знав його і я, автор цієї розповіді. Поважав і з задоволенням і гордістю розповідаю, що доля звела мене з ним. Відійшов у вічність наш ветеран, але пам’ять про нього буде жити у віках і буде прикладом для молоді.
М.БУРДЮГ
Комментариев нет:
Отправить комментарий