Як до причастя мудрості

Цьогорічна весна... Як до причастя мудрості, моя душа завжди стрімголов поринає у цю пору – аби оновитися, перемогти і вкотре усвідомити: пройдено ще один відрізок неповторності довжиною у рік. У пам’яті, силуетом чогось безнадійно втраченого, залишаються спогади про іншу  теплу весну, коли вперше зустріла її, Валентину Василівну Руденок.
Неодмінно зізнаюсь собі: відчула  тоді усмішку сонця у блакиті вальсуючих з вітром маленьких хмаринок і не знала, що ті хмаринки все щільніше тулитимуться до землі, переливаючись тугим перевеслом сизого смутку, несучи  майбутні болючі випробування, чорну  темряву.
Вона вчила мене писати, обробляла нехитрі вчительські доробки, редагувала тексти про село і людей, уроки народознавства, шкільні новини. Мимоволі я навіть думала їй в унісон, і, як ніколи, прагнула стати журналістом – у душі, і в роботі, і в почуттях, що зворушують й надихають. Іноді сиділи з нею біля  багаття, навіть на городі (як Валя приїжджала допомагати мені копати картоплю) спостерігаючи, як кружляють жаринки феєрверком свого маленького свята; іноді - за чашечкою пахучого чаю розсортовували спогади по невидимих файликах дат і подій, ловляючи  їх, як останню пелюстку на квітці, що вже відцвіла. Ми з нею могли журитися й сміятися, просто сказати у вічі одна одній все наболіле, все, що давило на плечі між наших  тривог і проблем, у нашій щоденній рутині. І в обох постійно чомусь не вистачало хвилинки ні для себе, ні для тих, хто найдорожчий, для всього, що найважливіше...
Весна... На календарі і в думках, у непідробній радості за розквітлим життям з його вічними гонитвами, за часом, пошуками бодай, однієї перини, зроненої синім птахом щастя, якого, навіть упіймавши,  чомусь не здатні  втримати.
Весна... І вже нема Валентини Василівни, і вже розставлені  всі крапки над «і» в оцінці її трудів, значимості людей, які були з нею поруч...
І відчувається невидима самотність, що залишає  за собою мокрі сліди від сліз, а паралельно з нею все єство заполонює дивне яскраве світло, що лине з невідомої адреси, можливо, тієї, де мешкає сама доля, де наразі знаходиться вона...
Пишу ці рядки серцем. Пишу напередодні сторічного ювілею газети, якій Валентина Василівна Волокушина віддала все свідоме життя, весь свій талант, ту палаючу жаринку, що навіть непроглядними стежками  мороку  неодмінно виводить до вогників-оберегів. Оберегів, які сьогодні насичують душу всеперемагаючою любов’ю і надією на добрі зміни. Світ навіть у цьому прекрасний. І прекрасний він, коли десь на денці меланхолії бринять світлі спогади про неї, справжнього майстра слова, справжню  людину...
Олена КОМПАНЕЦЬ