Майже п’ять років тому до редакції «Променя» потрапив звичайний шкільний зошит зеленого кольору. Всі його сторінки були списані хоч і старечим, але розбірливим почерком. А зміст мав, на перший погляд, краєзнавчу тематику. Однак при глибшому вивченні тексту з’ясувалося, що ці рядки – мов закарбовані скрижалі народної пам’яті про минуле. Наша землячка Таїсія Бохан за власною ініціативою зібрала і впорядкувала спогади як свої, так і деяких знайомих, про історію хуторів Радишевський і Калюжний. Пропонуємо читачам ознайомитися з її матеріалами, які так довго чекали друку.
... Давно, десь років із півтораста тому, жив великий землевласник на прізвище Журавський у своєму хуторі. Згодом він продав свій маєток статському раднику (держслужбовцю) Олександру Дмитровичу Калюжному. А вже у 1902 році новий власник перепродав ці землі купцю ( підприємцю) Тимофію Івановичу Книревському. Угіддя купця межували із землями колезького реєстратора (теж держслужбовця) Омеляна Петровича Радишевського, який теж мав свій хутір.
Коли почалася Перша світова війна – підприємець Т.І. Книревський правильно зметикував, що капітал у неспокійні часи треба тримати у золотій монеті, тож і вирішив продати землі місцевим господарям, які належали до козацького стану. За трохи більш як стогектарну ділянку грунтів вони заплатили 1200 карбованців. А ось за приблизно дванадцятигектарний шмат лісу покупці віддали теж 1200 карбованців. Новими землевласниками стали Олексій Лукич Сорока, Ваніфатій Кирилович Ротозій, Прохор Пилипович Маклюк, Никифор Лаврентійович Сергієнко і ще дві людини, їхні прізвища – Мозоль та Косолап. Усі вони побудували собі хати і взялися господарювати. Їхнє поселення в народі звали хутором Калюжним. Від хутора Радишевського до селища Березна було приблизно 7 кілометрів, до села Сахнівка – десь стільки ж. Між Калюжним і Радишевським знаходилося Чисте озеро – кругле, діаметром метрів із 500. Вода в ньому була напрочуд чиста і прозора – аж дно виднілося. Береги поросли лозами, травою, польовими квітами. Неподалік розташовувалися хутірці – Власівщина, Кротівщина, Дегтярка, Потапуківщина, Баранове, Лямцева долина, Михалевичів сад. Хутір Калюжний колись був з трьох боків оточений лісом, а на південь від нього простяглося поле – до самого Радишевського. На хуторі Радишевському основна вулиця пролягала з півночі на південь. Біля кожного дворища росли великі липи і розкішні сади – яблуні, груші, сливи, вишні, кущі бузку. У 1929 році комуністи розпочали активну колективізацію. Забирали у людей землю і майно. Багато кого «розкуркулили» і депортували до Сибіру й на Далекий Схід. Така доля спіткала В.К. Ротозія. Але він у 1937 році втік із заслання і потай повернувся додому. Переховувався. Зберігся переказ, що, не можучи сидіти без діла, В.К. Ротозій викопав самотужки колодязь глибиною 38 метрів, стінки якого обклав дерев’яними брусами. Але вже під закінчення роботи стався обвал і його завалило. Рятували сусіда гуртом усі мешканці хутора, витягли напівживого. Однак через три дні господар таки помер від отриманих травм...
Разом із сім’ями козаків, які купили землі у 1914 році, на хуторі жили: В.К. Ротозій, 1867 р.н. з дружиною Афанасією (Ткаченко) – 1869 р.н. із дітьми; О.Л. Сорока, 1878 р.н., з дружиною Євдокією (Білосвіт) 1883 р.н. з дітьми – Назаром 1907 р.н., Петром 1909 р.н., Федором 1915 р.н., Євфимієм 1917 р.н., Параскевою та Анастасією 1921 р.н. (двійня); Мотря Косолап-Потапуко (її чоловік загинув на фронті під час війни з Німеччиною); Оксинія Чепик (чоловік теж загинув на фронті); Є.Н. Сергієнко-Черненко, 1916 р.н.; сім’ї Мозолів і Прохора Маклюка.
У 1940 році, саме навесні, радянська влада оголосила мешканцям хутора «урядовий наказ» - усіх виселяють. Таїсія Бохан згадує: «Мої батьки – Назар Олексійович і Параскева Ваніфатіївна перебралися до хутора Калюжного (відомого ще як Вершини або Привільне). Із ними вирушив і дідусь Олексій Сорока з сином Петром... Якось після закінчення війни з німцями наша мати, Параскева Ваніфатіївна, повела нас, дітей, на хутір Радишевський. Дорогою ми зупинилися перепочити на березі Чистого озера. Чомусь саме тоді мати сказала, щоб ми нікому не розповідали, що наші дідусі – козаки. Бо погані люди донесуть і нас посадять до в’язниці – як «ворогів народу». Раніше була навіть рознарядка на кожне село і хутір – скільки треба виявити «ворогів» і виселити їх у Сибір. Нашого тата Назара, інваліда ІІ групи, теж заарештували і вивезли до Бахмача, де знаходилася спеціальна тюрма...
Я згадую відвідини хутора Радишевського з якимось душевним щемом. Коли ми прийшли – то знайшли лише зруйновані фундаменти від хат і старі садки поруч. Зберігся і колодязь Ротозія. Мати підняла мене, щоб я побачила, що там на дні. Коли я зазирнула в колодязь, то роздивилася внизу лише білу пляму води розміром із тарілку – такий він був глибоченний... Мама шукала на хуторі могили свого батька – Ваніфатія – і першої доньки – Люби, яка померла в півторамісячному віці. Нічого не знайшла і дуже-дуже плакала.
На увесь хутір залишилася невеличка хатинка, яку в народі звали брехайлівкою. Неподалік знаходилися колгоспна ферма і тракторний стан. Стояли два дерев’яні корита, з яких напували худобу. А особливе враження на мене справив давній ліс. Високий, розлогий, листяний, гарний дуже. Ми походили там, назбирали ягід і квітів. Потім вернулися додому. І на все подальше життя в мене зберігся спогад про отой хутір. Варто лише заплющити очі – й ніби бачу його. На душі, мов теплішає, серце відчуває щось особливе, рідне. Це ж наша мала батьківщина, про яку ми часто згадували і ніколи не забували... Ще пам’ять про роки дитинства зберегла таку картину: ми, малі діти, йшли за околицю хутора Калюжного. Після закінчення вулиці, метрів через триста, стояв величезний млин з чотирма «крилами». Мірошником там був мій дідусь – О.Л. Сорока. Коли там не було нікого із дорослих і вітер стихав – діти піднімалися якомога вище і на «крилах» спускалися вниз. Все це нагадувало ніби карусель.
Незабаром після війни з Німеччиною хутір Калюжний перейменували на Вершини, ще пізніше - на Привільне (у 1964 році). Під час «укрупнення» колгоспів до Низківки перевезли все майно – включно з фермою і складами. Зруйнували млин. У 1970 році районне керівництво оголосило Привільне неперспективним селом. Люди почали виїжджати жити до інших населених пунктів...
Післявоєнний час був голодним, особливо у 1947 році, а зими тоді стояли холоднющими. З 5-го класу діти з нашого села ходили до Кучинівської школи. Пішки. Дев’ять кілометрів туди і дев’ять – назад. Дорогою ми гризли соснові шишки, увечері ж удома нас чекав суп з лободою, а якщо вдавалося знайти їжака - то і з м’ясом. Часто замість уроків батьки лишали дітей біля себе, щоб вони допомагали випрацювати норму в колгоспі. Бо як не запишуть «трудодень» - то продуктів не видадуть. Ось так і жили...»
Спогади Таїсії Бохан значно більші за той варіант, який опублікований у «Промені». Це ніби нагадує, що народна пам’ять про минувшину – незнищенна. І знати про події нашої давнини – означає упевненіше дивитися в майбутнє.
Підготував
Олег МІРОШНИЧЕНКО
Комментариев нет:
Отправить комментарий