Сердечна сповідь снов’янки Валентини
Вона ненавиділа свого чоловіка, з яким у шлюбі провела цілих 16 років. Бачила його щоранку, а останній рік вже майже не могла терпіти його нав’язливої звички називати її «кицькою», «сонечком».
Раніше, ще на початку шлюбу, їй подобалося його тіло, його свобода і розбещеність, але тепер... Тепер, не дивлячись на те, що він ще був у непоганій формі, його худі руки, вічно заспане обличчя, волохаті ноги викликали в неї злість. Він, навпаки, намагавсь не нервувати, хоч і відчував, що нелюбий, що його Валя вийшла за нього, аби «насолити» своїй першій любові, що через це і дітей йому народжувати не стала. Час затягував рани, та й самолюбство кудись зникло, залишивши непотрібний шлейф спогадів. Він просто жив, трудився і прощав дружині агресію, неуважність, намагання знову поринати в молодість. Але і не дозволяв заважати самому жити розмірено, цінуючи кожну хвилину, особливо з моменту, як дізнався, що невиліковно хворий. Після оприлюдненого лікарем онкологічного діагнозу спочатку хотів розказати про нього друзям, рідним – щоб зменшити страшний тягар, немов би розділивши його на клаптики, роздаючи всім їм порівну. Але потім передумав і прийняв інше тверде рішення: мовчати. Його життя збігало, і з кожним днем в ньому зароджувалася мудрість людини, яка вміє споглядати, усамітнюватися, аналізувати.
Прихистком від страждань стала бібліотека, де було стільки різних гостросюжетних історій, драматичних творів. Наче про його стосунки з дружиною. Тим часом Валя часу не гаяла, виносила ідею розлучитися: вона – не любить, більше того – ненавидить. Намагалася пригадати почуття, які колись відчувала до чоловіка, але не змогла. Навіть здалося, що він її так сильно дратував з перших тижнів сімейного життя, з перших днів. Навіщо і скільки ж терпіти?
Для перемовин щодо майбутнього розлучення вони домовилися зустрітися за столиком маленької райцентрівської кав’ярні, куди, до речі, вдвох ніколи не ходили.
Він приїхав першим, а вона, за звичкою, після роботи забігла додому. Цього разу не тільки перевдягнутися, а й забрати документи, необхідні для розлучення. Нервово збуджена, викидала з шафи речі і наштовхнулася на синю теку, яку раніше не бачила. Зірвавши з неї заклейку, побачила там багато папірців з аналізами, витягами з історії хвороби, направленнями на УЗД. На всіх тих папірцях фігурувало прізвище чоловіка, її Саші. Хворий! Вона залізла в інтернет, ввела в пошук назву діагнозу, і на екрані висвітилася жахлива картина сумного кінця.
А тим часом він сидів у кав’ярні і чекав її, чекав, знаючи, що скоро і так все скінчиться. Для нього. Для неї. Для всіх. Що незабаром від шлюбу нічого не залишиться, й не буде ні цього сонця, ні неба, ні будь-яких істерик.
Страшенний стрес переживала й Валя. Неначе все враз змінилося, і, немов би цих 16 років і не було, немов би і не було відчуження, холоду. Їй враз захотілося пригорнутися до чоловіка, поцілувати, все змінити, доводячи, що то не вона так поводилась, не вона зраджувала.
Йшли дні. Бачучи, як важко йому прощатися з життям, як він стогне ночами, п’є купу таблеток, вона і сама слізьми обливалася, але вірити в кінець не хотіла.
Він помер через два місяці. Вона завалила всю стежку від кладовища до хати квітами й кричала так, наче кінець світу настає. А коли домовину спускали в яму, здавалося, постарішала на тисячу років...
Жила без нього, немов у темряві, розірвала зустрічі з коханцем, а одного вечора, перебираючи книжкову шафу, знайшла в одній з книжок записку з його бажанням під Новий рік. Він в ній писав, що мріє бути з нею, коханою дружиною, щасливим до кінця своїх днів. Кажуть, що такі бажання здійснюються, оскільки цього ж року вона також клала під ялинку свої бажання. Написала тоді: Хочу стати вільною».
Так вийшло: кожний отримав те, про що, здавалося, мріяв...
Записала Олена КОМПАНЕЦЬ
Вона ненавиділа свого чоловіка, з яким у шлюбі провела цілих 16 років. Бачила його щоранку, а останній рік вже майже не могла терпіти його нав’язливої звички називати її «кицькою», «сонечком».
Раніше, ще на початку шлюбу, їй подобалося його тіло, його свобода і розбещеність, але тепер... Тепер, не дивлячись на те, що він ще був у непоганій формі, його худі руки, вічно заспане обличчя, волохаті ноги викликали в неї злість. Він, навпаки, намагавсь не нервувати, хоч і відчував, що нелюбий, що його Валя вийшла за нього, аби «насолити» своїй першій любові, що через це і дітей йому народжувати не стала. Час затягував рани, та й самолюбство кудись зникло, залишивши непотрібний шлейф спогадів. Він просто жив, трудився і прощав дружині агресію, неуважність, намагання знову поринати в молодість. Але і не дозволяв заважати самому жити розмірено, цінуючи кожну хвилину, особливо з моменту, як дізнався, що невиліковно хворий. Після оприлюдненого лікарем онкологічного діагнозу спочатку хотів розказати про нього друзям, рідним – щоб зменшити страшний тягар, немов би розділивши його на клаптики, роздаючи всім їм порівну. Але потім передумав і прийняв інше тверде рішення: мовчати. Його життя збігало, і з кожним днем в ньому зароджувалася мудрість людини, яка вміє споглядати, усамітнюватися, аналізувати.
Прихистком від страждань стала бібліотека, де було стільки різних гостросюжетних історій, драматичних творів. Наче про його стосунки з дружиною. Тим часом Валя часу не гаяла, виносила ідею розлучитися: вона – не любить, більше того – ненавидить. Намагалася пригадати почуття, які колись відчувала до чоловіка, але не змогла. Навіть здалося, що він її так сильно дратував з перших тижнів сімейного життя, з перших днів. Навіщо і скільки ж терпіти?
Для перемовин щодо майбутнього розлучення вони домовилися зустрітися за столиком маленької райцентрівської кав’ярні, куди, до речі, вдвох ніколи не ходили.
Він приїхав першим, а вона, за звичкою, після роботи забігла додому. Цього разу не тільки перевдягнутися, а й забрати документи, необхідні для розлучення. Нервово збуджена, викидала з шафи речі і наштовхнулася на синю теку, яку раніше не бачила. Зірвавши з неї заклейку, побачила там багато папірців з аналізами, витягами з історії хвороби, направленнями на УЗД. На всіх тих папірцях фігурувало прізвище чоловіка, її Саші. Хворий! Вона залізла в інтернет, ввела в пошук назву діагнозу, і на екрані висвітилася жахлива картина сумного кінця.
А тим часом він сидів у кав’ярні і чекав її, чекав, знаючи, що скоро і так все скінчиться. Для нього. Для неї. Для всіх. Що незабаром від шлюбу нічого не залишиться, й не буде ні цього сонця, ні неба, ні будь-яких істерик.
Страшенний стрес переживала й Валя. Неначе все враз змінилося, і, немов би цих 16 років і не було, немов би і не було відчуження, холоду. Їй враз захотілося пригорнутися до чоловіка, поцілувати, все змінити, доводячи, що то не вона так поводилась, не вона зраджувала.
Йшли дні. Бачучи, як важко йому прощатися з життям, як він стогне ночами, п’є купу таблеток, вона і сама слізьми обливалася, але вірити в кінець не хотіла.
Він помер через два місяці. Вона завалила всю стежку від кладовища до хати квітами й кричала так, наче кінець світу настає. А коли домовину спускали в яму, здавалося, постарішала на тисячу років...
Жила без нього, немов у темряві, розірвала зустрічі з коханцем, а одного вечора, перебираючи книжкову шафу, знайшла в одній з книжок записку з його бажанням під Новий рік. Він в ній писав, що мріє бути з нею, коханою дружиною, щасливим до кінця своїх днів. Кажуть, що такі бажання здійснюються, оскільки цього ж року вона також клала під ялинку свої бажання. Написала тоді: Хочу стати вільною».
Так вийшло: кожний отримав те, про що, здавалося, мріяв...
Записала Олена КОМПАНЕЦЬ
Комментариев нет:
Отправить комментарий