День Соборності – свято, яке важливе для серця кожного українця.
Немало лиха та важких поневірянь зазнавав наш народ до проголошення цього вистражданого та омитого кров’ю Універсалу. На жаль, подібне спіткало нашу рідну землю й нині, у 21 столітті. І зараз наші молоді хлопці та дівчата мужньо обороняють державу від ворогів. Вони кожного дня жертвують своїм здоров’ям, спокоєм родин та близьких. Вони жертвують собою заради Батьківщини.
Одним з таких захисників є Павло Кухаренко (на знімку) – молодий, хоробрий та сильний. Він готовий власним життям відстоювати наш мир та спокій.
«… Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини нашої єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу» (уривок з Акту Злуки).
Здавалося б, чи може бути щось спільне між таким далеким 1919 та 2018 рр., адже між ними пройшло майже століття? Часто можна почути про те, що історія повторюється. Може, це дійсно так? Знову на долю України випали такі ж тяжкі випробування – боротьба за рідну землю. Знову вона втрачає кращих своїх синів та дочок, знову на її землях проливається кров.
У будь-які часи знаходилися сміливці, які прагнули до об’єднання українського народу, до збереження його територіальної цілісності. Яскравим прикладом мужності та хоробрості є Павло Кухаренко, який на власному досвіді відчув весь жах війни. Ще в 2014 році, коли тільки почалося кровопролиття наших побратимів, чоловікові прийшла повістка. А вже в січні 2017 відслужив в АТО рік, а далі підписав контракт до кінця особливого періоду, бо розумів – за рідну державу потрібно боротися. Служив у 13 окремому мотопіхотному батальйоні в Луганській області. Стояв на першій лінії оборони.
Вдома на нього з нетерпінням чекали кохана дружина Олена та син Костя, який щоразу питав у матері, коли ж повернеться тато. А перед Новим роком навіть загадав бажання – щоб тато скоріше повернувся додому. І воно здійснилося, перед святом, 21 грудня, Павло Миколайович повернувся додому.
- Обстріли велися мало не щодня. Наша бригада тримала лінію розмежування, не давала ворогові пройти далі. Чи було страшно? Страх завжди присутній на війні. Боїшся не лише за власне життя, але й за своїх друзів та побратимів. Щомісяця ми втрачали когось із товаришів. Останнього, на моїй пам’яті, втратили майже перед моїм від’їздом, на Святого Миколая.
Я думаю, що ця війна не скоро закінчиться, хоча мрію про це. Мріє про таке, напевно, вся Україна. Головне для всіх нас – не здаватися, як би важко не було. Без вагань, я знову пішов би захищати Батьківщину, адже вважаю, що це обов’язок кожного свідомого громадянина України.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий