Доля людська – складна та незбагненна річ. Одним вона дарує щасливе та безтурботне життя, життя інших перетворює у суцільні випробування. Дехто в неї вірить, дехто ні. Та, незважаючи на віру, кожному варто пам’ятати, що наша доля лише у власних руках, адже кожен – сам творець свого щастя.
Тернистою та важкою виявилася доля Анастасії Концевої, корінної мешканки Заріччя.
Дитинство Анастасії Серафимівни припало на страшні роки війни. Ледве дівчинці виповнилося чотири роки, як батька забрали на фронт, а вже через лічені дні його не стало. Безжальна війна продовжувала забирати близьких маленької Анастасії, аж доки не забрала останнього чоловіка їхнього роду. Важко жилося матері з маленькою дитиною на руках, доводилося тяжко працювати, аби прогодувати і себе, і її. Адже вони залишилися лише удвох, без жодної допомоги та підтримки зі сторони.
Після війни Анастасія йде до школи. Отримавши семирічну освіту, найважливішою мрією дівчини стала професія вчителя математики. Цей предмет у школі вона знала на відмінно, та й дуже любила точні науки.
– На все життя я запам’ятала вступ до інституту, - згадує Анастасія Серафимівна. – Моя мати постійно працювала, тому привіз мене до Городні, де на той час знаходився педагогічний, мій шкільний вчитель. Всіх, хто приїхав, заселяли у гуртожиток, адже протягом двох тижнів ми мали складати іспити. Ох і важко було мені у той час. Спала просто на підлозі, їла самі лише помідори, бо найдешевшими тоді були, а грошей, аби купити чогось смачнішого, не було зовсім. Так сталося, що в цей заклад я не пройшла по конкурсу. Хоча на всі білети та питання я відповідала бездоганно. Але воно і зрозуміло, чому так. Решта студентів приїхала з батьками, товстими гаманцями та величезними сумками. А що в той період вступали за гроші, секретом не було. А я була зовсім сама, без копійчини в кишені. Пам’ятаю, як їхала тоді зі сльозами поїздом додому без білета, бо купити його не було за що. Як було соромно та страшно, коли за проїзд «зайцем» хотіли відвезти до поліції, як втекла на першій ліпшій зупинці та вночі, по темному лісу, побігла до рідної хати.
Анастасії Серафимівни довелося йти назад до школи. Але повертатися у свою було якось соромно, тому вирішила навчатися у Щорсі. Щоб мати змогу знімати там квартиру, дівчина все літо працювала у колгоспі.
- Коли все тільки почало налагоджуватися, тяжко захворіла мама, - розповідає Анастасія Серафимівна. – Вона у мене все життя була колгоспницею. Я вийшла на роботу, копала картоплю замість неї, а коли ввечері поверталася додому, бігла на власний город, щоб викопати і свою. І це ж лише в 13 років!
Після смерті матері дівчина залишилася сиротою, надії на чиюсь допомогу та підтримку не було. Освіту не продовжувала, адже зневірилася у ній ще при вступі до педагогічного інституту. Шкода було покидати батьківську хату, рідні та дорогі серцю місця, тому й залишилася жити у Заріччі. Влітку працювала у ланці, взимку чергувала у конторі. Отак і проходила юність дівчини – у суцільній праці.
Проте, з’являється у житті Анастасії Серафимівни і світлий момент. Це – момент зустрічі зі своїм майбутнім чоловіком Яковом. Його життя також виявилося важким та сповненим усіляких труднощів. І саме тому вони одночасно були такими схожими і зовсім різними. Між молодими людьми з’явилися почуття, які згодом переросли у кохання.
- Він був старшим за мене на 11 років, - розповідає жінка. – І якщо чесно, заміж мені зовсім не хотілося, але постійна самотність та одноманітність мене вбивали. Та і будинок давно потребував рук господаря. А ще мені подобалася його наполегливість та рішучість. Подумалося, що саме таким має бути справжній чоловік. Тому і погодилася. – Багато разом пережили. І щасливих моментів, і не дуже. Так сталося, що чоловіка незаконно засудили, і він майже 10 років провів за гратами. Вийшовши на волю, довго не міг знайти роботу. Важко було. І морально, і матеріально.
Поступово життя налагоджувалося. Яків Петрович знаходить довгоочікувану роботу, а згодом у подружжя з’являються діти – донечка Алла та син Іван. Обом батьки мріяли дати вищу освіту. Ту освіту, котру їм так хотілося мати самим… Алла стала вихователем, і вже більше 25 років працює у садочку. Іванові зажди подобалися літаки, тому і професію вибрав відповідну – на аеродромі.
Невиліковна хвороба забрала у Якова Петровича зір, і вже десять років чоловік не бачить. Дружина завжди поруч, завжди допомагає та підтримує. Сама обробляє невеличкий клаптик городу, тримає курей. Каже, що без роботи не звикла, тому й досі, у свій поважний вік (79 років) не уявляє свого життя без праці. Якову Петровичу цього року виповнилося 90. Він – найстарший житель Заріччя.
Цього року подружжя відсвяткувало діамантове весілля. Цілих 60 років вони живуть душа в душу, розділяючи разом і щастя, і біль. І жодного разу не пожалкували про те, що вибрали за чоловіка та дружину одне одного.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Тернистою та важкою виявилася доля Анастасії Концевої, корінної мешканки Заріччя.
Дитинство Анастасії Серафимівни припало на страшні роки війни. Ледве дівчинці виповнилося чотири роки, як батька забрали на фронт, а вже через лічені дні його не стало. Безжальна війна продовжувала забирати близьких маленької Анастасії, аж доки не забрала останнього чоловіка їхнього роду. Важко жилося матері з маленькою дитиною на руках, доводилося тяжко працювати, аби прогодувати і себе, і її. Адже вони залишилися лише удвох, без жодної допомоги та підтримки зі сторони.
Після війни Анастасія йде до школи. Отримавши семирічну освіту, найважливішою мрією дівчини стала професія вчителя математики. Цей предмет у школі вона знала на відмінно, та й дуже любила точні науки.
– На все життя я запам’ятала вступ до інституту, - згадує Анастасія Серафимівна. – Моя мати постійно працювала, тому привіз мене до Городні, де на той час знаходився педагогічний, мій шкільний вчитель. Всіх, хто приїхав, заселяли у гуртожиток, адже протягом двох тижнів ми мали складати іспити. Ох і важко було мені у той час. Спала просто на підлозі, їла самі лише помідори, бо найдешевшими тоді були, а грошей, аби купити чогось смачнішого, не було зовсім. Так сталося, що в цей заклад я не пройшла по конкурсу. Хоча на всі білети та питання я відповідала бездоганно. Але воно і зрозуміло, чому так. Решта студентів приїхала з батьками, товстими гаманцями та величезними сумками. А що в той період вступали за гроші, секретом не було. А я була зовсім сама, без копійчини в кишені. Пам’ятаю, як їхала тоді зі сльозами поїздом додому без білета, бо купити його не було за що. Як було соромно та страшно, коли за проїзд «зайцем» хотіли відвезти до поліції, як втекла на першій ліпшій зупинці та вночі, по темному лісу, побігла до рідної хати.
Анастасії Серафимівни довелося йти назад до школи. Але повертатися у свою було якось соромно, тому вирішила навчатися у Щорсі. Щоб мати змогу знімати там квартиру, дівчина все літо працювала у колгоспі.
- Коли все тільки почало налагоджуватися, тяжко захворіла мама, - розповідає Анастасія Серафимівна. – Вона у мене все життя була колгоспницею. Я вийшла на роботу, копала картоплю замість неї, а коли ввечері поверталася додому, бігла на власний город, щоб викопати і свою. І це ж лише в 13 років!
Після смерті матері дівчина залишилася сиротою, надії на чиюсь допомогу та підтримку не було. Освіту не продовжувала, адже зневірилася у ній ще при вступі до педагогічного інституту. Шкода було покидати батьківську хату, рідні та дорогі серцю місця, тому й залишилася жити у Заріччі. Влітку працювала у ланці, взимку чергувала у конторі. Отак і проходила юність дівчини – у суцільній праці.
Проте, з’являється у житті Анастасії Серафимівни і світлий момент. Це – момент зустрічі зі своїм майбутнім чоловіком Яковом. Його життя також виявилося важким та сповненим усіляких труднощів. І саме тому вони одночасно були такими схожими і зовсім різними. Між молодими людьми з’явилися почуття, які згодом переросли у кохання.
- Він був старшим за мене на 11 років, - розповідає жінка. – І якщо чесно, заміж мені зовсім не хотілося, але постійна самотність та одноманітність мене вбивали. Та і будинок давно потребував рук господаря. А ще мені подобалася його наполегливість та рішучість. Подумалося, що саме таким має бути справжній чоловік. Тому і погодилася. – Багато разом пережили. І щасливих моментів, і не дуже. Так сталося, що чоловіка незаконно засудили, і він майже 10 років провів за гратами. Вийшовши на волю, довго не міг знайти роботу. Важко було. І морально, і матеріально.
Поступово життя налагоджувалося. Яків Петрович знаходить довгоочікувану роботу, а згодом у подружжя з’являються діти – донечка Алла та син Іван. Обом батьки мріяли дати вищу освіту. Ту освіту, котру їм так хотілося мати самим… Алла стала вихователем, і вже більше 25 років працює у садочку. Іванові зажди подобалися літаки, тому і професію вибрав відповідну – на аеродромі.
Невиліковна хвороба забрала у Якова Петровича зір, і вже десять років чоловік не бачить. Дружина завжди поруч, завжди допомагає та підтримує. Сама обробляє невеличкий клаптик городу, тримає курей. Каже, що без роботи не звикла, тому й досі, у свій поважний вік (79 років) не уявляє свого життя без праці. Якову Петровичу цього року виповнилося 90. Він – найстарший житель Заріччя.
Цього року подружжя відсвяткувало діамантове весілля. Цілих 60 років вони живуть душа в душу, розділяючи разом і щастя, і біль. І жодного разу не пожалкували про те, що вибрали за чоловіка та дружину одне одного.
Тетяна ЛИТВИН
Фото автора
Комментариев нет:
Отправить комментарий