Так склалася доля, що живу нині на Полтавщині. Але за першої нагоди їду на рідну Чернігівщину провідати маму. Хочеться допомогти неньці та й просто погомоніти. Багато згадуємо тата, якого немає вже 15 літ. Заздрю своїм ровесницям, у котрих батько живий.
…Цього разу рейсовий автобус спізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, та чималенька сумка застрягла у дверях. Раптом почувся голос.
– Давай допоможу, дочко! Додому чи на гостину, дочко, їдеш? – перебив мої думки сусід.
– Маму провідати, - відповіла я.
Сусід продовжував розпитувати:
– А тобі, дочко, до самого Чернігова їхати?
– Так, звідти до Тихонович…
– Ти диви, і я в ті краї, - оживився він. – Будьмо попутниками?
Розговорились. Спочатку про погоду, згодом про політику. Затим розмова пішла про дітей і «вивела» дядька Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію.
Весь вік він прожив у рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три доньки. За важкою працею та щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Майбутня зима дядька Василя не лякала – є кому зігріти. Та років десять тому дружина вирішила, що вони мають переписати хату на найменшу дочку Надію. В неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка - дитина, живе в невеличкій квартирі. Тож треба підставити плече дитині. Старші дочки, як узнали, страшенно образились.
Надія ж приїздила щотижня. Дядько Василь із дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць, сало. Вона все в машину – і на Київ спродуватися…
А як назбирала грошей – узяла в оренду кіоск, почала ще й в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, тож Надія мала добрі гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку заміж видала.
Та занедужала матір – інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Та померла вона півроку тому…
Надії забаглося, аби батько і надалі пенсію віддавав їй. Бо їй треба меншого сина вчити… Та й навіщо батьку гроші? Хазяйство є, город садить – усього вистачає. Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Отоді й показала себе найменшенька – страх як розсердилась! Кричала, кляла батька, заявляла, що доглядати його, як заслабне, не стане, ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі – хай забирається з хати.
– Так образила вона мене, думав, не переживу, - сповідувався дядько Василь. – Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Та старий я вже по судах тягатися... Ото розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдової сестри. А їду в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч так сестрі віддячу, що прихистила мене… Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, усього надбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей шанувати! Отакий міг гріх, із ним живу.
– Та хіба він ваш? – обурилась я. – Це гріх ваших дочок!
– Е-е-е-е, - не кажи. – Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це найперша їхня вина, - підсумував мій попутник…
Дочка дядька Василя колись теж стане стара й немічна. Як тоді поводитимуться її діти? Може статися, що лише на схилі літ пригадається Надії біблійна заповідь: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі». Та буде цей спомин-каяття запізнілим: і для її батька, і для неї, і для її дітей…
Ольга МЕЛЬНИК
Записав Георгій ЛЕПНЮК
…Цього разу рейсовий автобус спізнився аж на півгодини. Я поспішила в салон, та чималенька сумка застрягла у дверях. Раптом почувся голос.
– Давай допоможу, дочко! Додому чи на гостину, дочко, їдеш? – перебив мої думки сусід.
– Маму провідати, - відповіла я.
Сусід продовжував розпитувати:
– А тобі, дочко, до самого Чернігова їхати?
– Так, звідти до Тихонович…
– Ти диви, і я в ті краї, - оживився він. – Будьмо попутниками?
Розговорились. Спочатку про погоду, згодом про політику. Затим розмова пішла про дітей і «вивела» дядька Василя (так звали мого супутника) на його сумну історію.
Весь вік він прожив у рідному селі в Семенівському районі. Мав колись велику родину: дружину, три доньки. За важкою працею та щоденними клопотами не помітив, як промайнули роки. Майбутня зима дядька Василя не лякала – є кому зігріти. Та років десять тому дружина вирішила, що вони мають переписати хату на найменшу дочку Надію. В неї, мовляв, доля не склалася: тричі виходила заміж, від кожного чоловіка - дитина, живе в невеличкій квартирі. Тож треба підставити плече дитині. Старші дочки, як узнали, страшенно образились.
Надія ж приїздила щотижня. Дядько Василь із дружиною були ще при силі, тримали корову, конячку, свиней. Приїде дочка в п’ятницю, а її вже чекають відро сметани, топлений сир, сотня яєць, сало. Вона все в машину – і на Київ спродуватися…
А як назбирала грошей – узяла в оренду кіоск, почала ще й в Одесу за товаром їздити. Торгівля йшла жваво, тож Надія мала добрі гроші, старших дітей в інститутах вивчила, дочку заміж видала.
Та занедужала матір – інсульт. Дочка забрала її до себе. Батько залишився доглядати господарство, але всю свою пенсію віддавав на лікування. Сподівався, що підніметься дружина. Та померла вона півроку тому…
Надії забаглося, аби батько і надалі пенсію віддавав їй. Бо їй треба меншого сина вчити… Та й навіщо батьку гроші? Хазяйство є, город садить – усього вистачає. Він готовий допомогти вивчити онука, але сам визначить свою частку. Отоді й показала себе найменшенька – страх як розсердилась! Кричала, кляла батька, заявляла, що доглядати його, як заслабне, не стане, ховати, як помре, не приїде. Та й взагалі – хай забирається з хати.
– Так образила вона мене, думав, не переживу, - сповідувався дядько Василь. – Дехто казав, мовляв, анулюй договір дарування. Та старий я вже по судах тягатися... Ото розпродав, як міг, господарство та й подався на Сумщину до вдової сестри. А їду в рідне село, щоб на племінницю свій пай переписати. Хоч так сестрі віддячу, що прихистила мене… Мучить, пече мене думка: виростив трьох дочок, усього надбав, а не навчив, що в житті треба не тільки на хліб заробляти, а й людей шанувати! Отакий міг гріх, із ним живу.
– Та хіба він ваш? – обурилась я. – Це гріх ваших дочок!
– Е-е-е-е, - не кажи. – Якщо батько-мати не навчили чогось дитину, пустили в світ без життєвої науки, то це найперша їхня вина, - підсумував мій попутник…
Дочка дядька Василя колись теж стане стара й немічна. Як тоді поводитимуться її діти? Може статися, що лише на схилі літ пригадається Надії біблійна заповідь: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тривалі були дні твої на землі, яку Господь дав тобі». Та буде цей спомин-каяття запізнілим: і для її батька, і для неї, і для її дітей…
Ольга МЕЛЬНИК
Записав Георгій ЛЕПНЮК
Комментариев нет:
Отправить комментарий