Американські щоденники

Весною цього року до моїх рук потрапила книжка «Американські щоденники, 1995 рік», автор - Сергій Спутнікофф. Це псевдонім Сергія Поліщука, який зараз живе в Америці і прилітає у відпустку зі Штатів, щоб провідати свою маму в с.Жовідь.

Літня зустріч з автором книги у колі Юрія та Людмили Аліменків і Наталії Шеремет.


Він разом з батьками раніше жив у Києві, закінчив Київський політехнічний університет. Літо зазвичай проводив у бабусі в Жоведі, з якою я жила на одній вулиці. Ми часто бачилися з ним на річці, в клубі. Тому не прочитати книгу-спогад про часи 20-річної давнини я просто не могла. Нею зачитується, без перебільшення, все село.
У ній Сергій розповідає як вперше за програмою обміну в 24 роки потрапив в Америку в штат Мічиган на роботу в літній табір, де відпочивали чорношкірі дітлахи з Чікаго. Він описує свої враження від Америки, від дітей з «чикагського гетто», як йому пощастило бути не на посаді вихователя, а на посаді фотографа табору. А діти там були ще ті! Як згодом знайшов ще підробіток на фермі і, повернувшись додому, привіз 1500 доларів за перше літо! (Зарплата інженера в Києві була тоді 20 доларів на місяць). На наступне літо (і так 4 роки підряд) він знову отримував дозвіл і летів у США. Свої спогади про Америку Сергій поєднує зі спогадами буремних років становлення незалежності в Україні та спогадами про час, проведений з друзями в селі.
Після прочитання «Американських щоденників» ще більш цікавою вийшла зустріч з автором книги. Відбулася вона наприкінці літа, коли Сергій (нині йому вже 47 років)  разом з сином гостював у мами.
– Із самого початку я не планував залишатися в Америці. Це просто був спосіб підзаробити, - розповідає Сергій. - Але восени 1998-го я зустрів там своє кохання – Шеріл, одружився і осів у США. Маємо власний будинок, виховуємо двох дітей: Оліверу 10 років, доньці Саші – 18. Американської освіти не здобував, працюю на електростанції, де зміни по  12 годин, а відпустка - 10 днів на рік. У мене ще раз на 5 тижнів є 7 днів вихідних. Тож збираю їх і тоді можу кудись поїхати. Були з дружиною в Парижі. Перельоти дуже дорогі, довелося цього разу за політ в Україну викласти 2300 доларів, проте раз на рік тут я буваю обов’язково. Зимою квитки дешевші, але в селі мені подобається бути саме влітку. Київ я не так люблю, як Жовідь, хоч там є багато рідні, друзів юності.
 В Америці я часто розповідаю сину вечорами про Жовідь. Він любить слухати, як я з друзями ловив рибу, як ходили по гриби. Коли приїхали сюди вперше, показав Оліверу, що таке колодязь, як ним користуватися. Для нього це була дивина. У нас свердловини, насоси, водопровід, будинок обігрівається не газом чи дровами, а за рахунок тепла землі (за принципом дії холодильника, тільки навпаки – Авт.).
Оліверу дуже сподобалося в селі. Хоч української мови він не знає зовсім, але цікавиться всім: «А звідки береться молоко? Як курка несе яйця?» Тож до місцевих господарів – родини Аліменків, які тримають кілька корів і доять їх доїльним апаратом, вони приходили з татом мало не щовечора. Олівер навчився сам вмикати апарат, із задоволенням, без страху і гидування  заходив до сараїв. Донька ж Саша в Україну не прилітала жодного разу.
– Чи є в Америці такі бідні села, як наше? – запитали ми.
– Мабуть, є. Але в Мічигані, де ми живемо - все цивілізовано. У кожного авто, сміттєвоз регулярно курсує. Ніхто не додумається сміття викинути в ліс чи на узбіччя. До школи діти їздять на автобусі або на авто. На роботу мені особисто 50 км добиратися, тож користуюсь автомобілем, витрачаючи хвилин 40 на це. Часто кооперуюся з колегами: під’їжджаємо на спеціальну стоянку, залишаємо там авто і на чиємусь їдемо на роботу. На завтра – інший везе. В мене маленька «Хонда», економна, практична. До школи на авто – 10 хвилин, то частіше за все дружина возить сина. Є і шкільний автобус, але він збирає дітей з сусідніх населених пунктів, і тоді Олівер їхатиме цілу годину. У Жоведі ми з сином залюбки ходимо пішки або ж їздимо на велосипеді.
Сергій каже, що йому дуже пощастило з дружиною.
– На першому побаченні вона спитала, чи люблю я борщ, і Шеріл мені одразу сподобалася вже тим, що хоч і американка, а знає про українську страву. Взагалі, вона вміє і любить готувати. Мама з дитинства її вчила цьому. Не так, як американці всі на фастфудах і перекусах сидять. Це роблять і мої колеги. Така у них традиція - поки їжа готується, вони жують чіпси, попкорн, гамбургери…  Це не нормально. У нас в сім`ї такого нема. Моя Шеріл - гарна і струнка, а американці всі гладкі. Це від способу життя. Більшість моїх колег-чоловіків – теж такі. Вони постійно сидять і жують щось на роботі. Я багато рухаюсь, веду спортивний спосіб життя.
Життя в Америці у нас зовсім інше, жінки вдома не працюють стільки фізично, як на Україні. Моя дружина не закидає сіно на вишки, картоплю не поле, не тягає мішки з зерном. Тож часу в неї повно, вона любить експериментувати з новими стравами. Коли ми приїжджали в Україну, вона побачила, що готує моя мама, і почала мені готувати теж сирники, битки… Я люблю попоїсти, і не гамбургери чи картоплю фрі, а нормальну їжу. До Штатів я привіз якось щавель і посіяв у нас у дворі. Тож тепер і  щавлевий борщ вона готує.
– Тож город все-таки є?
– Город? - знову усмішка на обличчі Сергія. -  Це тут, в Україні, поняття городу – як мінімум 50 соток! І обробіток майже весь вручну. У нас власний дім, навколо якого є земельна ділянка. Це в основному газон з акуратно підстриженою травою. Без бур’янів. А грядка облаштована у ящиках, де трохи зелені росте. В тому числі і щавель. Ящики встановлені над землею на рівні десь 80 см, щоб зручно було садити, поливати і збирати те, що виросло. Не нагинаючись. А навіщо зайвий раз спину напружувати? В магазині круглий рік можна не дорого купити будь-які овочі і фрукти, при цьому американці слідкують, щоб вони були безпечні для здоров’я - без нітратів, антибіотиків тощо.
Взагалі, життя в Україні набагато дорожче. Не дивуйтеся. Порівняйте:  літр бензину коштує тут  трошки більше, ніж в Америці. Мінімальна зарплата за годину в США - 9,5 долара (приблизно 9 літрів бензину). В Україні треба працювати 1,5 години, щоб купити лише 1 літр бензину. Тому тут і авто економні, дизельні переважно або на газу. А там авто – як танки! Вони не заморочуються економією на пальне. Мене це вразило ще тоді, коли я вперше потрапив в Америку.
У книзі Сергій описує, як вони поїхали у вихідний ввечері після роботи в таборі на дискотеку. А клуб за 20 км! Для американця – це 10-15 хвилин на авто по гарній дорозі, без вибоїн. А для нас – це шалена відстань і взагалі щось не реальне. Для нього то був шок.

– А в США теж стають залежними від Інтернету? – запитую в Сергія, автора книги «Американські щоденники».
– Дуже! Діти сидять вдома  і грають в мережеву гру. Або приходять  у гості одне до одного і все одно не спілкуються, а «зависають» у гаджетах. Я помічав, що вдома, коли  сідаємо їсти, кожен у своєму телефоні щось переглядає. Спочатку я кричав на дітей, а потім помітив, що сам так роблю. Тому вирішив ввести правило – за столом ми не користуємося телефонами! Мені, як батьку, дуже приємно, що тут, в селі, Олівер відпочиває від Інтернету: носить воду, доїть корів, лазить по деревах, бігає за курми, ганяє на велосипеді. Він прокидається і каже, що я голодний, хочу їсти, чого з роду не було в Америці.
– А як одягаються американці?
– Зазвичай - зручно і просто. Макіяж і вишуканий одяг – тільки коли ідуть в гості. Раніше в Києві всі ходили як моделі по подіуму, це дивувало мою дружину, коли ми приїжджали в Україну. Яскраві сукні, високі підбори. Зараз вже і в Україні молодь одягає кросівки, джинси…
Дружина старша за Сергія на три роки, не схожа на американку. «Шеріл більше схожа на італійку. Вона - прийомна дитина в сім`ї, тесть і теща  взяли її на виховання», - говорить співрозмовник і показує сімейні фото. Донька – білявка, висока, схожа на тата. Син – копія чорнявої мами.
– Шеріл і діти не хочуть вчити українську. Мені прикро. Я б хотів, щоб вони знали і розмовляли мовою моєї батьківщини. В гості до нас в Америку одного разу прилітала моя мама. Вона не знає англійську, а дружина не розуміє російську чи українську. Тому я познущався з них трохи, – усміхається Сергій, - бо перекладав їм як хотів. Кажу: мама говорить, що ти, дружино,  маєш мене слухатися і виконувати всі мої забаганки. Принось каву в ліжко вранці.  Щоб ніколи мені ні в чому не відмовляла і не забороняла. – Вона такого не казала! – обурюється дружина. – А звідки ти знаєш? Не віриш, запитай в неї сама! Я ж казав – вчи мову!
На Україну моя дружина більше не хоче. Одного разу був випадок: ми гуляли з нею Києвом і вона захотіла в туалет. У підземному переході біля універу я показав їй на вбиральню загального користування. Але вона не змогла нею скористатися. «Там дірка в підлозі! Що мені робити?» - вибігла вона з великими округленими очима. Довелося брати таксі і їхати додому в санвузол з унітазом. «Це ти туалету в Козельці на автовокзалі не бачила, люба, - посміхнувся я. – Найсмердючіший, мабуть, у світі».
Працює моя дружина в магазині, який ми викупили у тещі з тестем.
– Як це? – дивуються жовідчани. – У нас так не прийнято: у батьків купувати?
– В Америці це нормально. Теща з тещею мали меблевий магазин, вони вирішили його продати, а ми викупили. Якщо американцю виповнилося 18 – ідеш на свій хліб. Моїй доньці майже 18, вона студентка і вже підробляє.  Студенти беруть кредит на навчання. Потім віддають його, як виходять на роботу. Син дружини  від першого шлюбу звернувся до мене за фінансовою допомогою, бо йому треба погасити борг у розмірі 40 тис. доларів за навчання у коледжі. Він працює зараз в компанії, має дохід на рік 45 тис. доларів.  (Зарплату називають в Америці річну й з податками, «грязну» - Авт.). Я йому відмовив. Як інакше навчити дитину самостійною бути і відповідальною, якщо він не вміє розраховуватися за свої борги. Чим він думав, коли вступав до дорогого вузу? Він обрав не місцевий коледж, де було б навчання дешевше. Податки, які ми платимо в місцевий бюджет, дають знижку на навчання. (Податки щомісяця сягають десь 25% від зарплати. В квитанції все чітко розписано, куди ідуть наші гроші –  податок на нерухомість, поліції, швидкій, коледж тощо). Перші два роки навчання всюди однакове, то розумно було б йому навчатися вдома, а потім їхати в інше місце. Коштувало б це 2 тис. доларів за семестр. А в іншій місцевості  – 10-12 тисяч. Це в Україні бабусі, дідусі та батьки утримують своїх чад, а не навпаки. Купують їм одяг, дають гроші на бар, на розваги. Це не правильно! Бо діти не оцінять цього і не зможуть планувати свій бюджет.
Роботу в США можна знайти всюди, все залежить від бажання людини. Всі емігранти, кого я знаю, працюють. У той же час є багато американців, які б’ють байдики, бо їм не подобається та чи інша робота. Вони в такому разі можуть жити на соціальну допомогу від держави – десь 600 доларів на місяць.
– А на пенсію коли ідуть в Америці?
– З 63 років. Щоб 100% пенсії виплачувалося, мабуть, до 65 років, треба працювати. Але не можна розраховувати лише на пенсію, треба заощаджувати самому. Є пенсії від компаній, які призначаються пожиттєво, якщо ти відпрацював там тривалий час.
Медичне обслуговування досить дороговартісне, потрібно мати медичну страховку. Наприклад, народження Саші у 2000 році обійшлося нам у 2000 доларів. Це за умови, що ми в лікарні пробули всього 24 години. За Олівера вже платили 4000 доларів за добу. При тому, що пологи були без ускладнень. А у дружини друга був випадок з ускладненням, йому довелося викласти 12 тисяч, і ще 6 тисяч покрила страховка. Лише переїзд швидкої  з одної лікарні в іншу – 1000 доларів.
Раз на три місяці я відвідую стоматолога. Мені оглядають зуби, чистять їх, полірують, роблять рентген-знімок тощо. Коштує візит – 150 доларів. На рік американська усмішка мені обходиться як мінімум у 600 доларів.
В Україні класно розслабитися, пожити тижнів зо два, особливо в селі, а більше ні – хочу назад, в Америку. Там інший ритм життя, я звик бути зайнятим, працювати, розвиватися. А копати вручну картоплю – це мені якось… Дуже тягнуло перший рік на батьківщину. А згодом все менше хотілося повертатися в Київ. Вибачте, що так кажу, але жити тут – це наче їздити весь час на першій передачі. В Америці мені показали, що є і друга. І третя. І навіть четверта. Ти можеш більше заробляти і перед тобою розкривається більше можливостей. А повертаєшся на Україну, і гоп – знову на першій передачі. Нічого не змінилося. Це не тільки мої слова, друг за цією ж програмою обміну потрапив колись в Америку і теж каже, що комфортніше жити там.

Олівер із задоволенням опановував доїння корів.


На завершення своєї першої книги Сергій пише: «Ось так незвичайно склалося моє життя. Може, хтось скаже: «Пощастило хлопцю!» Я теж так іноді думаю. Але чи дійсно це так? Можливо, і пощастило, коли мій друг Саня помітив в університеті оголошення про роботу в таборі США. Але чи можна назвати везінням той факт, що я володів англійською на достатньому рівні? Що я заощадив 350 доларів, щоб заплатити за оформлення документів – величезні гроші для України на той час». На відміну від своїх ровесників, Сергій не хизувався шкіряною курткою чи дорогими імпортними кросівками, не зливав у туалет гроші за пиво і не пускав їх димом сигарет. Не тягнув з батьків, а сам заробляв, тягаючи важкі сумки на Польщу і Білорусь, працював вночі, будучи студентом. Можливо, саме так він готувався до свого шансу, який підкинуло йому життя.
– Мені здається, що він є у кожного, і не один. Питання лише в тому, чи готова людина ним скористатися, - підсумовує автор книги.
«Американські щоденники» Сергій вирішив перекласти і на англійську мову, розпочав писати про 1996 рік, де розповість, як уже став «крутим», досвідченим у плані поїздок до Штатів.
– Перекладаю, бо багато американців розпитують про СРСР, мовляв, ви так класно там жили, навіщо все розвалили. То ж я хочу в своїх щоденниках розповісти, що не все було так ідеально. Жили в закритому просторі, не спілкувалися ні з ким з-за кордону, не бачили іншого життя, розвитку технологій. Мабуть, найбільша помилка України, що вона вже 27 років живе так, і ніяк не побудує економічно міцну державу, бо до влади одразу після проголошення Незалежності прийшли комуністи, а не Чорновіл, якого тоді просто не допустили. Тому й не сталося стрімкого розвитку, як, наприклад, у Польщі. Не скоро, я думаю, Україна досягне рівня Америки. І через це зараз багато хто їде звідси за кордон  у пошуках заробітку, як я колись.
Мама хвилювалася, що я оселився у США. Але коли вона побула у нас в гостях в Мічигані, сказала: «Тепер я за тебе спокійна, сину. Є будинок, гарна сім`я, робота. Живи так, як вирішив. А я більше не полечу до тебе через важкі довготривалі перельоти». Проте до мами я прилітатиму завжди! І продовжу писати нові книги.
А ми сподіваємося, що позитивні зміни в нашій країні будуть і нарешті вона почне цінувати своїх громадян.
Розмовляла Лариса
МАРТИНЕНКО
Фото Софії Мартиненко
Сайт Сергія Поліщука https://www.sputnikoff.com